anima_vera bis zum Ende

Time to Say Goodbye

Проекти, як відомо, мають термін придатності. От і цьому моєму проекту після п'яти з гаком років існування настав кінець. Власне, настав уже доволі давно, а попрощатись нагоди так досі і не випадало нагоди. 

Бувають плавні і логічні закінчення, бувають раптові і неочікувані, а бувають такі, що затягуються і толерують слабкі спроби регенерації, втім зрештою здаються або вичерпуються. У мене було саме так. Після п'яти років стабільності, конспірації і рівномірного ритму, все раптом вийшло з ладу і поламалось. А може просто переродилось.

Актуальність пташечок не переоцінити, зараз вона тільки зросла. Тільки це більше не фенікс.

Проект під кодовою назвою "anima_vera" протривав трохи більше п'яти років.

anima_vera — це пердусім блог без чіткої структури чи тематики, який зберіг кілька дуже важливих для мене спогадів. Ще кілька я імпульсивно знищила.

Мій маленький затишний світ побачив сімдесят постів, — це приблизно двадцять відсотків вмісту моєї шухляди, серед якого є навіть кілька віршів. 
Це також твітер, який було водночас випадково і навмисно стерто з лиця землі. 

Тут і чудовий старий дизайн :)

Ця скромна і непомітна для світу діяльність співпала із ще одним довготривалим проектом, під назвою університет. Стільки ж тривав мій проект під назвою "tango argentino". Сьогодні все це у щось трансформувалось і живе у спогадах.

За ці довгі роки назбиралось багато досвіду. Достатньо, для того, щоб почати нарешті новий проект. Кращий. Ще мить для прощання із старим.

Решето спогадів із "anima_vera" (2008 - 2013)

Найпопулярнішим і рекордно поширюваним постом було емансиповане і навмисно провокативне Всі дівчатка — козли  із понад сімома тисячами шерів у гугл плас. Виправдовуватись не буду, пояснювати теж. Зараз не думаю так про те, що там написано, але були деньки.

Окремий хештег отримали нічні пости і проніч-ні. Колись абсолютна сова, я день-у-день лягала о п'ятій ранку, чи пізніше, і дуже цінувала цю сакральну пору.

Сьогодні я докладаю чимало зусиль, щоб прокидаюсь вранці і не марнувати днів.

Заралом, сакральність ночі тільки зросла, тільки тепер це вже зовсім інша історія, не пов'язана із юнацькими сентиментами. Втім, відтоді абсолютною правдою для мене залишається те, що Найкращі речі кояться вночі  і мої Післяпівнічні бажання досі дуже співпадають з тодішніми.

Мій перший і останній розіграш, який зрозумілий дуже обмеженій кількості людей 

Зимові жарти. Не пишаюсь цим, але досі сміюсь, коли переглядаю.

Цей блог також увіковічнює ніжний спогад про танго, з яким у мене теж п'ятирічна історія: Ab imo pectore.

Були миті, коли хотілось читати про серйозне, думати про серйозне і обговорювати серйозне з кимось. Підсумки записувала. Строго, стримано, лаконічно. Частина є тут: 
Поняття «Gemainshaft» і «Gesellshaft». Чим вони відрізняються і чим важливі для сучасної історії. 
Про проблеми українського нейтралітету;  
Жіноче Обличчя Української Театральної Сцени; 
Апокрифи Лесі Українки. Візуалізіція; 
Причини утворення субкультурних середовищ в Україні та ін.

А ще, моя перша довга казка написана за одну весняну ніч, в оригіналі англійською мовою і з кумедними помилками, яка вкрай смішить мене до сьогодні. Я просто качаюсь, коли вряди-годи перечитую :)  Orientation for Rosemary — моє любе дитя. Я колись ще повернусь до казок. Можете ловити на слові.

І перша не зовсім казка, на тему людської байдужості, яка мене сильно вражала:

Розтрачена й знівечена душа

А ще перша спроба змоделювати ідеального чоголовіка: Про Mr. Rightman-а.

Тут також мій перший панегірик. Дитячий і недолугий, але повний розпачі. Сама не знаю, чому була аж настільки засмучена. Мої сентименти до Apple величезні і небезпідставні, адже це мій головний інструмент в роботі, в дозвіллі і задоволенні потреби торкатись прекрасного. Стів Джобс. Посмертна шана безсмертній людині

А невдовзі після цього, мої болісні враження про Україну і своє життя тут після кількамісячної поїздки в силіконовий рай Кілька місяців по тому

В цьому дописі заодно спроба приховати зневіру в своєму щасливому майбутньому в рідних широтах і маленька депресія. Підготовка перед великою у наступному році. 

У двітисячітринадцятому активність блогу (як і твітера) частішає і культивує надто часті приступи потреби соціалізації і розвіртуалу (ой дарма), роздратування (всім і всіма), намагання розібратись у причинах несправедливостей, які, напевно, весь час були десь поруч, але раптом почали так сильно кидатись в очі і викликати в мене нестерпну огиду. Захотілось відмежуватись від усього і дистанціюватись від токсичного.

Загибель Твітера
Вступ до ефективного проектування

Так виглядало передчуття кризи.

А ось її кульмінація: І все освітилось

Емпатія.. Досі ніколи не уявляла, що це таке, поки на мене це звідусіль не звалилось. Цілком буквально і прямісінько на голову. Що то були за тижні... Здавалось, навіть пекло так не пече. Те пекло — це не дівочі штучки, не хлопчики та інші серіальні шмарклі. Я просто довідалась тоді, що таке брехня, лицемірство, зрада, позерство і блядство (немає синоніма, чесно немає) і байдужість. Мене від такого завжди охороняли якісь небесні янголи і для мене це все було диким і занадто великим відкриттям. Боліло сильно. Не забуду, але це був життєвонеобхідний досвід. Як неймовірно сильно я тепер ціную щасливі миті у житті. Користуючись нагодою, хочу подякувати всім, хто мені дзвонив, писав і заходив в той день, коли я це написала і в наступні кілька. Паніка була перебільшена, але усвідомлювати, що я комусь потрібна, було безцінним. Всі ці люди досі поруч, їх переконлива кількість, вони наскрізь прекрасні і дуже мені дорогі.

Малений граманаці, який десь тоді почав в мені розквітати, старанно конструює підкреслено правильні речення і без кінця лютує, а за якийсь час зовсім вибухає, після чого тихне в депресії, стирає твітер (цього разу остаточно), десятки старих номерів телефонів і спогадів.

Ще якийсь час тривало лікування. Першим кроком стали переосмислення цінностей і нова мотивація Вперед і Вгору.
Я просто вирішила для себе, що я не лицемір, не брехун, не плеєр, не сука і не мудак. Раз і назавжди. Так і живу тепер і коли бачу схожі цінності у людей, сміливо впускаю їх в життя і не боюсь, що буде далі.

Основи спілкування для чайників. Unit 1

Літо двітисячітринадцятого було дурнувате і надміру строкате. Провівши попередні два в силіконовому раю я відверто депресувала. Щоб не було видно для найближчого оточення переживала все це частково за кордоном. 

Але невдовзі спокій таки прийшов. Легкість на Літо; Вібруюче; Коли у тебе поганий день. А з ним і все решта.

Того року у нас із Світом було маса взаємних претензій і ми не гребували кричати одне на одного. Нехай Світ тоді переміг, зате я залишилась з життєвонеобхідним досвідом: вдалось побувати на емоційному піку, торкнутись дна, сильно зневажати, відчувати несправедливість, зневіритись, повірити знову, врешті — досягти дзену і вміти віднаходити такий стан. А невдовзі я повстала і почався 2014 рік, до того ж швидше, ніж я навіть сподівалась, ще восени. Він приніс мені багато хороших людей, звичок і планів.  

Життя починається десь зараз. Я відчуваю, що наближаються ті моменти, які цінуватиму найбільше. Все вдається.  

— Все буде добре.

— У кого?
— У нас.

Time to move on.

P.S.: Новий блог вже є, скоро покажу.

"Тіні" Любка Левицького в тіні українського кіно

Розвиток українського кінематографу в незалежній державі належить до тих ділянок культури, яким ще довго слід дозрівати і набувати вправності і конкурентоспроможності. Сьогодні спостерігаємо за якимись першими кроками, які здебільшого далеко незрілі, доволі невпевнені і часто дуже не наївні.

З іншого боку, чого можна очікувати від перших і поодиноких починань? Найкращим рецептом буде не висувати захмарних очікувань і намагатись не бути немилосердно критичним (хоча зовсім утриматись від критики навряд чи можливо). Натомість, творцям фільму варто зрозуміти, що критика — це добре, бо це, як би там не було, певна реакція і непрямий спосіб висловлення побажання про розвиток і нові висоти українського кіно у близькому майбутньому.

Завдяки Планеті кіно, яка привезла до Львова більшість акторів і організувала прес-конференцію, перед показом прем'єри була нагода поспілкуватись із творцями фільму. Відверто кажучи, для мене ця частина заходу виявилась куди цікавішою, ніж безпосередньо фільм. Мене дуже тішить, що є люди, які сьогодні готові займатись цією до певної міри невдячною справою і позиціонують своє творіння не російським, слов'янським, чи якимось там східноєвропейським, а саме українським і вперто на цьому наголошують. За це їм великий плюс і респект. Наскільки вдалим є їхнє починання — судити, звісно, глядачам. Розкажу про свої враження.

Вже за пів години у мене з'явилось відчуття, яке не покидало до кінця перегляду, що я перенеслась в часі кудись на початок 90-х, і мені з кількарічним запізненням демонструють бюджетне американське кіно зняте юними аматорами. Сценарій доволі вбогий, сама зйомка теж залишає бажати кращого, та й актори за невеликими винятками сумнівно професійні (бо просто ще не мають досвіду). У графі "жанр" творці фільму зазначають "трилер", однак, притаманної трилерам гостросюжетності явно не простежується. Аж сумно, наскільки все передбачувано і невигадливо розгортається. Кілька вдалих жартів ще сяк-так тримають глядача у кріслі до кінця показу. Щастя, що режисер обмежується 95-ма хвилинами; на півтора години ще можна спробувати відшукати у собі терпіння, щоб все ж таки додивитись фільм до кінця і не втратити сподівання, що нас все ж таки здивують якимось непередбачуваним поворотом чи спецефектом. Втім, коли з'являються титри, стає очевидно, що сподівання марні і, чесно кажучи, стає навіть трохи образливо, адже як-не-як обіцяли трилер!

Режисер зазначив, що цільова авдиторія фільму — 16 - 35 років, але направду, серед моїх численних знайомих цього віку навряд чи знайдеться хтось, хто вийде із залу без скептичного виразу обличчя чи, тим паче, із захватом. Гучна назва, яка привертає увагу через співзвучність із шедевром Параджанова, виявилась ключовим піар ходом, що відкрито підтвердив сам режисер. Звісно, привернути увагу і нашуміти, мабуть, вдалось, але водночас він накликав на себе численні порівняння та співставлення, а ось це вже явно не на руку творцям. Мені цей момент найбільше не сподобався, якось воно наївно чи навіть нахабно. 

Намагання режисера, між іншим, про це він теж сам заявив, зробити свої Тіні запотребованим і фірмовим "американським" фільмом, я вважаю відвертим несмаком. Малоймовірно, що цей прийом, який очевидно покликаний зробити фільм універсальним і зрозумілим для широких кіл, суттєво розширить скромну авдиторію, тим паче міжнародну. Передусім, для мене американське підліткове кіно й так саме по собі є цілковитим несмаком і слабоінтелектуальним джанком. Коли ж цей стиль намагаються перейняти наші українські творці, у яких суттєво менші матеріальні можливості, скромніші інструменти і відсутність досвіду, то виходить м'яко кажучи жалюгідно. Плагіат, чи то пак, компіляція (що по суті теж є плагіатом, втім, вищого рівня) тут теж присутні. У цьому фільмі впізнаю і класичні Американський пиріг, Крик, Гаррі Поттера, і ще ряд примітивних фільмів про мракобісся, коледж і тінейдж лав. Попри зйомки у Карпатах, українського у фільмі мало.

Попри те, що Тіні 2013-го року мене анітрохи не вразили, бажання вперто продовжувати ходити на українські фільми анітрохи не похитнулось. Покупка квитка на перегляд українського продукту, це як і покупка української книжки, — маленька, але така необхідна інвестиція в майбутнє процвітання цілих культурних сфер моєї країни.

Не будьте маґлами, лелійте українське.

P.S.: На днях моя приятелька зі Штатів із частково українським походженням, яка по трохи вивчає українську мову і культуру, попросила зробити для неї перелік українських фільмів вартих перегляду. "Тіней" Любка Левицького там не буде, це абсолютно точно. Зате Параджанівські "Тіні" — без сумніву потрапляють до переліку, до того ж першим номером. Добре кіно в Україні все таки є. Шкода, що давно не було нічого по-справжньому гідного, але прийдешній рік обіцяє бути плодовитим. І бонус про хороше, що вже вийшло.

Львівські кав'ярні як простір для роботи і творчості

Маленький ґайд по львівських закладах. Фрагмент перший

Привіт, мене звати Уляна* і я гуманітарій. [Всі гуртом: Привіт, Уляна!]. Я хочу про це поговорити.. Знаєте, що таке вчитись на гуманітарному ф-ті хорошого університету? Це читати по кілька сотень сторінок наукової літератури в тиждень (окрім кількох сотень художньої) і щосеместру писати стоси есеїв та інших виявів інтелектульної діяльності. Окрім академічного виміру, робота гуманітарія теж скоріше за все пов'язана з писаниною. А ще, він дуже часто веде блог. Більше того, гуманітарії часто-густо пробують себе в літературних починаннях (часом навіть щиро вірять, що їх чекає слава від пера!). Вони також регулярно беруть участь у різноманітних конкурсах і подаються на гранти, умовами яких також є ессе чи якийсь письмовий проект. В істинного гуманітарія за рік набігає чимала пачка писанини. Якісної, чи макулатурної, залежить від кожного окремого гуманітарія, втім факт залишається фактом: роботи таки багато. Питання одне і воно турбує не лише гуманітаріїв: 
як і де облаштувати сприятливий робочий простір?

***

Універсальним варіантом, який з часом (власне, дуже скоро) перестає вас надихати є власний дім. Мені, наприклад, складно фокусуватись на роботі, коли поруч із столом стоїть ліжко, а за стіною — кухня. Втім, можна сказати, що мені пощастило, оскільки я місцева, тобто тутешня, тобто львівська, і дім завжди може бути запасним варіантом. При бажанні, сприятливий робочий простір можна спробувати сяк-так облаштувати навіть тут. Хоча б тимчасово. Проте, буває, в цьому просторі тривалий час нічого не народжується і не вдається, бо всі його енергетичні і натхненні джерела вичерпано. Тоді треба його міняти і давати джерелам час для наповнення.

Протягом минулого року я багато разів збирала речі і вирушала на пошуки затишного, а головне надихаючого робочого простору. Деякі варіанти стали дуже вдалими, а деякі нікудишніми. 

***

Здавалося б, гармонійним варіантом для народження текстів гуманітарія мали би бути бібліотеки, оселі книг та інтелекту. Можливо, десь у світі, так і є, але будьте певні, у Львові — це не варіант. Наукові бібліотеки як ім. Стефаника чи бібліотека ЛНУ здаються дуже похмурими спорудами. Всередині не надто привітно: високі стелі створюють відгомін і кожен найменший шелест здіймається вгору вібруючи і несамовито відволікає; зосереджені над відкритими книжками та записниками обличчя втомлених студентів і молодих науковців теж не додають натхнення; принаймні раз за день вам не пощастить із котримось із співробітників бібліотеки, який може навіть не навмисно, але зіпсує вам настрій.

Бібліотека Українського Католицького Університету, певно, найкраща з тих, що є сьогодні у Львові, — затишна і тепла, з швидким завжди працюючим інтернетом, столами і фотелями. Втім, у "гарячі" сезони сесії просто переповнена галасливими студентами, що без сумніву не сприятиме вашій праці. Та й знаходиться бібліотека не в центрі.

Інші обласні бібліотеки для дорослих теж не годяться, адже працюють здебільшого як випозичальні, тобто читальні зали тут зазвичай не обладнані. Про розетки, чи, тим більше, інтернет, взагалі можна забути. Та й години роботи вас не влаштують.

Такі місця анітрохи не мотивують мене до праці, навпаки нагнітають сум, цілком не бажані для переконано життєрадісної людини.

***

Негуманітаріям ці місця взагалі видаються непридатними. А ще, що робити моїм немісцевим друзям, які шукають місце, щоб попрацювати над своїми тасками? Тим, хто журналіст, письменник, копірайтер, фотограф, якому треба обробляти фото, архітектор, якому треба здавати проект, чи хто там ще.

Для когось варіантом може стати коворкінг — у Львові наразі є цілий один, — Betaplace — зате дуже затишний, зроблений зусиллями лише двох ентузіастів, що, без сумніву, надихає. Гуманітарій сумнівно знайде там своїх "колег по цеху", втім, якщо зміна звиклого контингенту — саме те, що потрібно, і вас не лякає приблизно півгодинна відстань від центру, — велкам!  За умов згаданих очікувань, розчарувань бути не повинно.

Єдине в місті антикафе Communa, яке позиціонує себе зокрема як робочий простір для фрілансерів і пропонує їм всеможливі знижки, теж може стати тимчасовим офісом. Серед переваг — те, що місце працює цілодобово і має ідеальну локацію. Cеред відвертих мінусів — протягом дня на тишу розраховувати не можна, адже охочих побавитись у настільні ігри чи футбол, а також гамірно поспілкуватись завжди буде предостатньо. Та й ціна за цей не зовсім сприятливий для праці простір видається зависокою.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Жоден із вже згаданих варіантів мені не підходив і я вирішила спробувати спроектувати досвід життя за кордоном на свої рідні львівські реалії.

У вересні минулого року я черговий раз повернулась із навчання в Штатах, де виробила собі за звичку працювати у кофішопах, передусім у Starbucks Coffee (далі — Старбакс). Слід сказати, кращого місця, щоб попрацювати, коли ви у мандрах, годі знайти. Скажімо, у США ці заклади повністю пристосовані для ефективної праці над  вашим проектом, ессе чи для розв'язування рівнянь з фізики. Найпридатніші для праці кофішопи кількаповерхові і мають кілька зон, в яких відповідно до бажання і потреб можна зручно розташуватись. Це, наприклад, великі масивні столи із розетками, за якими комфортно поміщається 6-8 людей; тут можна як працювати над колективним проектом, так і потрапити в оточення різних незнайомців, спостерігаючи за ритмічною працею яких, надихаєшся сам. Це також зони із м'якими фотелями і маленькими кавовими столиками, де зручно читати, особливо на горішньому поверсі біля вікна з мальовничим видом. А ще — невеличкі столики на двох по кутках, які стануть в пригоді, коли ви хочете усамітнитись або потребуєте вести переговори тет-а-тет. Однією з моїх улюблених робочих зон у кофішопі є барна стійка. Неодмінно інтелегентний баріста, який нерідко виявляється старшокурсником місцевого університету, зазвичай буде не проти послухати і критично прокоментувати ваш проект і підкинути влучні ідеї. Мені не раз так щастило у Старбаксі.

Торік онлайн-журнал Я Архітектор відзначив Старбакс як один з найкращих робочих просторів з усіх існуючих, включно з комфортними офісами чи приватними кабінетами з вилядом на море (чи Бруклінський міст). Читаючи ту статтю, я погоджувалась із кожним словом, адже у кембріджському Старбаксі народились кілька з моїх найкращих наукових робіт, а результатом праці над проектом у нью-йоркському став мій наразі найвищий в житті гонорар. Ще одним чудовим місцем є книгарні-кав'ярні, наприклад, Barnes & Noble, але про це іншим разом, зрештою, у Львові наразі немає нічого подібного.

Біда в тому, що у Львові немає Старбаксу, а тутешні аналоги західних кофішопів мені зовсім не подобаються. У Креденсі, який, певно, має за основу старбаксівську концепцію, мені чомусь геть не так затишно, як очікувалось. Бракує атмосфери і комфортних закутків, відволікає музика, а ще я не фанат паперового посуду. Таким чином, пити каву з друзями у Креденсі — можливо, колективно брейнстормити — можливо, за відсутності кращих альтернатив. Працювати над індивідуальним таском — ні. Я пробувала кілька разів і щоразу без успіху.

Мені швидко стало зрозумілим, що якщо йдеться про кав'ярню як робочий простір, треба шукати якийсь суто львівський варіант. Вимог до закладу зазвичай не багато, але всі вони обов'язкові:

1. Атмосфера. Позитив від інтер'єру, музики, персоналу і контингенту.

2. Центр міста. Центром вважати не Площу Ринок з проспектом Свободи, а весь Галицький район.

3. Швидкий wi-fi і зручне розташування розеток.

4. Добра кава. Зимою — глінтвейн.

5. Адекватні ціни.

Відштовхуючись від цього, я тестувала заклад за закладом. Одним з перших відкриттів під час пошуків відповідного місця стало те, що бувають місця, де добре працюється в першій половині дня, а ввечері — ніяк. І такі, де працювати ввечері якраз найкраще. Є ще й такі, де я звикла надзвичайно атмосферно проводити час з друзями, але про жодну працю там навіть йтись не могло.

Це, наприклад, класичні Дзиґа, Світ кави, Синя фляшка чи Золотий дукат, які було викреслено відразу із переліку кав'ярень-претендентів на робочий простір через цілоденний потік людей. Усі заклади мережі "!Фест" теж автоматично викреслено із схожих міркувань, а ще через гамір, великий наплив туристів і не надто привабливе меню. Якщо для вас, як і для мене, важливою є гарна картинка за вікном, то підвальні приміщення також одразу відпадають. Хай яка класна піцца в Челентано на розі Ринку і Галицької і хай як там тихо в обід на -1 поверсі, — не підходить. Хай як зручно в практично будь-яку пору дня можна влаштуватись у Пузатій хаті на Січових стрільців, ще й дешево поїсти, — не підходить. Через відсутність вікон, не підходить також не цілковито комфортний, але по-своєму атмосферний, заклад в підвалі Музею ідей Трапезна, а також Кентавр, що на пл. Ринок. Щодо пабів, то через підозру їхньої непристосованості для таких цілей, тестувати їх наразі не доводилось.

Про невдалі досвіди розповідати не хочу, хіба б хтось питав. Хочу розповісти про ті, де все вдавалось і куди я приходила на регулярній основі протягом останнього року.

Отож, серед найсприятливіших для організації своєї праці кав'ярень Львова у мій топ-10 увійшли наступні:

1. Старі мури

2. Фреска (особливо зимою)

3. Кабінет 

4. Меделін

5. На бамбетлі

6. Кафе #1

7. Мапа (особливо влітку на терасі)

8. Бекерай-кав'ярня

9. Спіжарка

10. Gloria Jeans Coffee.

Порядковий номер вказує на пріоритетність і частоту відвідування протягом останнього року. Для порівняння, два роки тому першість займала Кафе #1**.

***

Випадкові факти з моєї гуманітарно-фрілансерської діяльності в закладах Львова:

У проміжку між 2013 Новим роком і початком літа того ж року мені довелось написати приблизно чверть сотні есеїв, два статистичні аналізи, кілька десятків сумних віршів, чотири пости у власний блог і один — в чужий, а також завершити два великі фрілансерські проекти. Все це у кав'ярнях.

Одноразовий "сеанс" праці у кав'ярні займає у мене в середньому 2-3 години. Найдовше — близько 6 годин. Це було в Старих Мурах.

Одним з найекстремальніших закладів, де кілька разів вдавалось непогано попрацювати — Фест. Той, що на вул. Стефаника. Той, що вночі перетворюється на щось незрозуміле, і той, де не діють жодні урядові заборони куріння. Працювала вдень.

Близько пів десятка разів я виходила з дому/універу/офісу з метою попрацювати у TexMexBBQ і щоразу міняла свій намір на півдорозі, опиняючись в результаті в іншому закладі.

Коли я працювала над багатосерійним польовим дослідженням і потребувала записати у Львові кілька десятків інтерв'ю із респондентами, причетними до теми, я обирала для розмов такі заклади: Плітка (вже близько року не існує), Дзиґа (другий поверх зал зліва, колишній зал для некурців), Світ кави, Купол, Кентавр, Смаколик. За винятком Світу кави, було зручно, достатньо тихо і затишно.

Правила облаштування робочого часу у кав'ярні:

1. Не беріть з собою друзів;

2. Не йдіть туди, де можете зустріти друзів і знайомих;

3. Не чекінтесь, щоб вас не знайшли друзі;

4. Не вмикайте соцмережі. Забудьте про соцмережі. Вчіться таймменеджменту.

5. Пам'ятайте, що ваш монітор можуть бачити інші.

І ще одне спостереження: розповідаючи комусь щось гарне про Львів, починаю дужче його любити. Чудовий спосіб навчитись цінувати своє місто, спробуйте.

Ну от, здається це все, про що я хотіла поговорити. Не сподівалась, що буде так багато. Втім, раптом комусь пригодиться мій досвід, — радітиму. А от де мене працюючу можна зустріти сьогодні — не розповім, щоб ніхто бува не відволікав від написання диплому. Зацікавлені довідаються постфактум :)

P.S. Більшу частину цього тексту було написано у Мапі. Wi-fi не працюв.

P.P.S.: Попри те, що деякі львівські кав'ярні чудово надаються для робочого процесу, мені найефективніше і найнатхненніше працюється в дорозі. У поїздах, перетинаючи країну за країною у напрямку до океану, і особливо у літаках, на трансантлантичних рейсах. А де вам?

_______________________________

*Тільки постарайтесь уникати Кличного відмінка.

** У пості описано особистий досвід; на жодну об'єктивність не претендую.

Страх

Якщо я живу у мильній бульці, ти живеш у клубку. 

Твій клубок — це сумніви і страх довіряти. 

Моя булька — це ілюзії і ефемерна реальність, 

Яка маскує моє обличчя, глушить шепіт душі.

Моя мильна булька може луснути, тоді я втрачу все. І може навіть всіх. 

Хоча ні, певно таки хтось лишиться.

Якщо твій клубок трохи збільшиться — він задушить тебе. 

Якщо ж порветься — почуватимешся беззахисним і буде дуже моторошно.

Мусиш розплутувати. По трохи. 

Кажеш, що намагаєшся? Але одному не вийде.

Було б значно легше, якби ти розібрав цю стіну по каменю,

Чи хоча б відхилив завісу, якою прикрив стіну.

У тебе нічого не виходить, бо ти весь час боїшся. 

Замість того, щоб цінувати те найважливіше, що в тебе є 

(власне, завжди було і буде) — твій дім і твоє місто, — 

Ти обираєш за пріоритет те (і тих), що тягне тебе додолу. 

Те, що блискуче, але хитке і не певне. 

Те, що далі, а не те, що поруч. (краща здобич — ще не здобута здобич).

Тих, хто обіцяють, але ніколи не виконують. 

Тих, хто не певен, чого хочуть і не готові довіряти тобі.

Дім — це ті, хто завжди буде, 

Коли нікого іншого не виявиться поруч.

Місто — це там, куди ти повертатимешся

Після кожної подорожі, вдалої і не дуже.

У мене нічого не виходить, бо я весь час думаю:

А що, якщо це все дарма і насправді все, що в мене є це порожнеча?

Ніколи не кажу, що відчуваю, бо раптом насправді не відчуваю,

Раптом доведеться шкодувати.

Часом я роблю великі-привеликі зусилля,

Долаючи власні страхи і сумніви, які все ж менші, ніж твої,

Я дозволяю тобі відхилити на мить завісу
Стіни ж у мене взагалі немає, тільки напівспалені і напівзбудовані мости.

Занурюєш палець в бульку і торкаєшся до душі. 

Не чиню жодного спротиву, хоч і тремчу від страху. Таємно.

Колись моя булька може стати каменем.

А мені часом кортить стати сталкером, непробивним і бездушним.

Ось, що коїть з нами страх.

*

Ледь простягнувши руки,

Щойно віддавшись обіймам.

Капітулюємо вправно,

Рішення всі ненадійні.

Не віриш зеленоокій.

Не даєш жодного шансу

В жилах тече неспокій.

Не буде нового альянсу.

Перед очима блюр

Дим задурманює мозок.

Вибратися б з цих баюр,

Наслухались вдосталь казок.

*

Страх, страх, страх.
Один з найбільших людських гріхів. 
Зробив тебе одним із своїх дітлахів.
Розвіяти б його на лютих вітрах.
Страх... Для невдах.