Вперед і Вгору

Замість вступу: 

Леонід Глібов

Гадюка і Ягня

Під дубом у гаю жила Гадюка,
Непросипуща злюка:
Усе було сичить-сичить,
Щоб кого-небудь укусить.
Мале Ягнятко там гуляло;
Скік-верть, сюди-туди —
Та якось під той дуб і доскакало,
Не сподіваючись біди…
Гадюка кинулась та й укусила,—
От так, як бач,
Безвинного занапастила.
Ягнятко в плач,
А потім на травицю впало:
— Ох, за що ж, за що? — простогнало…
А бісова Гадюка знов сичить:
— Щоб тут гулять не сміло!
Ти, може, затоптать мене хотіло,—
Вас треба вчить! —
Ягнятко більше не озвалось…
На світі нажилось, награлось…
Затихло… спить…

Колись і між людьми чимало
Таких ягнят попропадало.
Тепер гадюкам час сказать:
Минулися вже тії роки,
Що розпирали боки,—
Дай, боже, правді не вмирать!

*

Найбільшим гріхом варто визнати байдужість. Не гординю, підступність чи зазрість, а саме байдужість. Годі знайти щось, від чого тендітна щира душа страждає більше. Втім, всі ці людські хиби по зміїному тонко переплетені. Скажімо, гордість може породжувати байдужість: спершу не телефонуємо, бо руку із слухавкою стримує гордість (ще рано, нехай попереживає, нехай почекає, нехай уже завтра, чи краще за три дні, за тиждень…), а потім, після тривалого відкладання, нам стає безконечно байдуже. Місце, яке могла б заповнити любов, заповнює холод і нерозуміння.  Зверхньо дивимось, говоримо відсторонено і незаангажовано, лаконічними підкреслено ввічливими фразами і тільки для годиться. Холодні незручні паузи… Нарешті утворюється прірва. Самі її викопуємо, з кожним словом чи вчинком все глибше і впевненіше. В якийсь момент на на краю прірви стояти незатишно, а часом страшно, тому йдемо собі геть рятуючись, отак просто, нічого не пояснивши, прийнявши рішення за двох. Дехто особливо нахабний ще й сподівається, що сумління очиститься якось само, а в окремих перевертнів сумління взагалі атрофоване і це більша паталогія, аніж третя рука, що росте з живота, чи роги. 

Почуття відповідальністі за свої вчиники багатьох з нас давно покинуло. Робимо собі щось, що заманеться, чи то пак, що вважаємо за потрібне, — так звучить значно нейтральніше, втім, часто не задумуємось як це може вплинути на тих, кого приручили. На котиків, наприклад. У школах-університетах десятиліттями викладаються порожні предмети як Цивільний Захист, Охорона праці чи Основи здоров'я. А така життєво необхідна дисципліна, як Основи особистої відповідальності — цілком ігнорується. Що далі, то потреба у такому вихованні стає все більш критичною. Ми з цим нічого не робимо, натомість дивуємось, чому довкола все більшає кількість виродків і мудаків. Мабуть, годі знайти людину, яка ніколи таких не зустрічала і не була травмованою ними.

You break it — you buy it, — одне з найрозумніших правил, колись озвучених людиною. Воно діє де завгодно, тільки не у стосунках, блядь. Нас хтось зруйнує, а потім ми у свою чергу зруйнуємо когось іншого, когось, хто відкриє нам свої обійми. Це просто якийсь вірус, ціла епідемія і навряд, чи залишилось ще у світі місце, де від цього можна врятуватись. Ліків ще не винайдено, уповільнити колесо теж не можна, але чи означає це безвихідь і приреченість?

Величезним зусиллям є припинити на собі цей проклятий ланцюжок. Не передати нікому зарази, не мститись і не змушувати інших втішати нас своїми  жертвами, своїми тілами, адже це руйнівний для всіх процес. Знищити усі симптоми, усі болі у собі, не перекидаючи їх на ні в чому не винних інших, а новий проект починати лише тоді, коли точно певні, що рецидиву вже не відбудеться, що ми чисті, вільні і готові. Це наразі єдине рішення, яке видається правильним.

                         

Цього року зима тривала п'ять місяців. Тяжка і болісна. Холодна і нестерпна. Єдина самотня зима і єдина ненависна. Коли все, що задумав не мав сил здійснити, всі, кого зустрів були нетутешні або неживі, а всі, здавалося б, важливі справи, що зробив, стерлись і вимагають повторного виконання. В якийсь момент змилосердившись, зима дарувала стільки других шансів, що злочином було цим не скористатись. Втім, більшість все ж знехтували такою нагодою і залишились тепер з отруєною весною, нещасні, засмучені і самотні. Кожен зробив свій вибір і має те, чого хотів, чи, як хотілося б вірити, — на що заслуговує. 

А декому сьогодні добре. Насправді вже давно добре. Квітень завжди був натхненним і багатообіцяючим. Цього року це особливо стало в пригоді і для декого все раптом почало чудово складатися. А ще декому відкрилися істини: 

Правильно сформульовані бажання приречені бути успішно здійснененими. 

На правильно поставлені запитання швидко знаходяться відповіді. 

Правильні очікування винагороджуються сторицею.

Адже хто спроможеться сформулювати правильні правди і згідно них жити, — отримає те, чого прагне. 

І ні, ми не будемо друзями. Йди своїм шляхом сам, у мене свій. Бо минуле має залишатися в минулому і в майбутньому для нього місця нема. Нема.

Замість епілогу: 

Григорій Сковорода 

Басні Харьковскія. Басня 6
КОЛЕСА ЧАСОВІИ 

Колесо часовой машины спросило у Другаго:
 — Скажи мнЂ, для чего ты качаешся не по нашей склонности, но в противную сторону?
 — Мене, — отвЂчало Другое, — так здЂлал мой Майстер, и сим вам не только не мЂшаю, но еще вспомоществую к тому, дабы наши часы ходили по разсужденію солнечнаго круга.
Сила: По разным природным склонностям и путь житія разный. Однак всЂм один конец — честность, мир и любовь.