Вібруюче

Тут мав бути традиційний щорічний постик про форум видавців, але його немає.
Відомий факт, що я завжди стаю частиною форуму, зустрічаю десятки, якщо не сотні, людей, щоденно відвідую дюжини подій, купую незліченну кількість книг і пульсую в ритм з містом. В якийсь момент я навіть почала отримувати запити написати щось про свій досвід форуму. Однак, натомість тут такий інтимний делікатний постик, який мав би бути в мене в щоденнику, аж ніяк не в пабліку. Пізно.

Мені все рідше хочеться писати щось особисте, бо мені не самотньо і не потрібні співпереживальники.

До того ж, я сповідую таку істину, що писати треба тільки тоді, коли не можеш не писати. Зазвичай, нам є що сказати, коли нам погано. Але часом треба ділитись, коли добре. Як зараз. Це мить усвідомлення констрастності із минулим роком. Мить стабільності, заземлення, константи. Коли мені буде ще краще (скоро), я не матиму часу, щоб писати щось подібне. Мій головний і зовсім не новий месидж прозвучить просто зараз. Не вперше, але винятково впевнено. Він полягає в тому, що у кожного все може бути настільки добре, наскільки він хоче, докладає зусиль і не боїться вірити. Я часто це повторюю, іноді, щоб переконати себе, а не когось. Мене вже давно не треба переконувати. Вірю і не боюсь.

Протягом минулого року Львів докучав мені кілька десятків разів. Він був нестерпний, жорстокий, байдужий, одноманітний, повільний, надокучливий, самотній, холодний, спекотний, нудний, млосний, людний. То чекала, то втікала, то жаліла себе. Але ж навіть у романтичничних фільмах не буває без випробувань. Ми з містом зараз єдині, але справа не у форумі, не у книгах, і навіть не в людях. Справа у вібраціях. Сьогодні Львів — зовсім не lonesome town. Сьогодні Львів — столиця мого життя. Львів погодився стати моїм домом і опорою, водночас, дав згоду, щоб я була вільною і літала коли схочу, куди схочу. Я ж погодилась сприймати його таким, яким він є. Я не знаю, в який момент це трапилось. Я не знаю, в який момент стало добре. Я просто робила, що вважала за потрібне і не лицемірила. Ні з собою, ні з ким. 

Останні тижні минають так:

Кілька людей сказало мені, що думали, що більшого нерда, ніж вони самі знайти годі, але виявилось, — я саме така. Попри це, щодня знаходиться хтось прекрасний, хто, поки я поволі прокидаюсь, бажає мені чарівного дня. Щирі побажання матеріалізовуються. В цьому щастя.

Вперше в житті із тремтінням і задоволенням читаю вірші, дивлюсь на горизонт, не стримую сліз. Зовсім не сумно. Магічно.

Зберігаю сталевий спокій, поки довкола вивергаються вулкани і суцільні гарячі точки. Від цього вулкани киплять ще більше, але врешті приречено заспокоюються. Штиль. Я рівновага.

Майже не розмовляю. Хочу багато слухати. І читати. Втім, це теж певною мірою слухати. Хочу думати. Мати достатньо часу, щоб думати. Щоб ніхто не заважав.

Я все ще не вмію казати рішуче "ні" спокусам, але вперто вчусь. Мої "ні" потрохи стають впевненішими.

Мені ввижаються образи з "Просто діти" Патті Сміт. Мені щодня доводиться читати про Нью Йорк. Мені снилось, що я медитую на Коні Айленд.

Слухаю багато музики, під яку росла і мріяла дитиною. Боб, Том, Джим, Френк, Вен, Курт, Ніна, Смітс… Не слухаю жодної нотки і жодного виконавця, які звучали у мене нон-стоп протягом минулого року.

Холодно. Гріють лише обійми. Добре, що вони є.

Хочу в небо. У будь-який спосіб. Деякі люди здатні бути небом. Якщо захочуть. Якщо не злякаються. От я не боюсь.

Дзен існує. Не загублю, не втрачу, не виміняю.

*

Прочитай і заміни слово "Львів" на ...

**

В цей самий час торік у мене почався найгірший рік, який тільки можна було собі помислити. А зараз починається найкращий. Бо я так хочу. Бо в мене багато сил і очікувань теж багато. Love me or leave me. Мі.

***

Постик про форум буде.  Невдовзі. Спершу дочитаю свої вірші.

Основи спілкування для чайників. Unit 1

— Привітяксправи?

— Пречудово, дякую. Краще, ніж будь-коли. 

— Це сарказм?

— Чому ж, це щира правда.

     […]

Ніякова посмішка, недолугий обмін побажаннями на кшталт "сподіваюсь_на_роботі_все_окей", незручна пауза, невпевнена і розпливчаста домовленість зустрітись десьтамколись, і на прощання якесь побажання у стилі сільпо для згладження напруженого діалогу.

Такий собі класичний ланцюжок розвитку подій між колись близькими людьми.

Кумедно, що сезони ще не пройшли свій повний річний цикл, відтоді, як розмови з цим привітяксправи були по школярськи романтичними, наповнені ніжностями і могли тривати до ранку. Зворушливі цвірінькання, які раптово і за загадкових обставин розвіялись, спершу трансформувались у холодний цілеспрямований ігнор з свідомою чи несвідомою, але завжди одинаковою метою вивищення або покарання винного (читай: слабшого), а потім, — у повну   б а й д у ж і с т ь.

Не зрозумілим залишається, навіщо ініціювати такі порожні, а деколи болісні для слабших, діалоги після того, як все зруйнувалося як картковий будиночок? 

Сумління? Усвідомлення? Ввічливість? Співчуття? Розкаяння? Легковажність?

Які б не були ці мотивації, істини залишаються незмінними: 1. Ми не потрібні тим людям, якими колись знехтували.. Деколи знехтуваним треба досить багато часу для усвідомлення цього. Є й ті, кому для такого усвідомлення бракує почуття власної гідності; це дуже нещасні люди, приречені на все нові розчарування і болі. Втім, здебільшого ми не потрібні своєму минулому. Це лише якісь егоїстичні міркування не дозволяють нам його відпустити і мовчки радіти, що у нього все гаразд.

2. Ми не зможемо нічого виправити, навіть коли нарешті зрозуміли, що вчинили зле і щиро шкодуємо. Нас можуть пробачити, але (якщо мають здоровий глузд) не приймуть назад, бо це самогубство вірити у другі шанси. І хай як ми старатимемось, осад відчуття провини нехай з часом потрохи зменшується, але нікуди не дінеться.

Повертаючись до реалій, облиште такі натягнуті обтяжливі розмови, що геть позбавлені сенсу. В більшості випадків цілком достатньо чемно кивати на вулиці і вітати з Днем народження.  

Інша справа, якщо відбулось адекватне прощання. Обдумане і озвучене. Зріле. Вищесказане в цьому випадку не має чинності. Втім, тепер так майже не буває. :)

Сила: Перш, ніж брати на себе відповідальність за чиєсь щастя, треба   д у м а т и. 

Намагатись жити гідно і не травмувати інших. Спробуйте так. А раптом справедливість існує? Тоді вам у житті дуже пощастить.

Для вас думав вголос наївний відгомін минулих століть і архаїчних цінностей. 

Вперед і Вгору

Замість вступу: 

Леонід Глібов

Гадюка і Ягня

Під дубом у гаю жила Гадюка,
Непросипуща злюка:
Усе було сичить-сичить,
Щоб кого-небудь укусить.
Мале Ягнятко там гуляло;
Скік-верть, сюди-туди —
Та якось під той дуб і доскакало,
Не сподіваючись біди…
Гадюка кинулась та й укусила,—
От так, як бач,
Безвинного занапастила.
Ягнятко в плач,
А потім на травицю впало:
— Ох, за що ж, за що? — простогнало…
А бісова Гадюка знов сичить:
— Щоб тут гулять не сміло!
Ти, може, затоптать мене хотіло,—
Вас треба вчить! —
Ягнятко більше не озвалось…
На світі нажилось, награлось…
Затихло… спить…

Колись і між людьми чимало
Таких ягнят попропадало.
Тепер гадюкам час сказать:
Минулися вже тії роки,
Що розпирали боки,—
Дай, боже, правді не вмирать!

*

Найбільшим гріхом варто визнати байдужість. Не гординю, підступність чи зазрість, а саме байдужість. Годі знайти щось, від чого тендітна щира душа страждає більше. Втім, всі ці людські хиби по зміїному тонко переплетені. Скажімо, гордість може породжувати байдужість: спершу не телефонуємо, бо руку із слухавкою стримує гордість (ще рано, нехай попереживає, нехай почекає, нехай уже завтра, чи краще за три дні, за тиждень…), а потім, після тривалого відкладання, нам стає безконечно байдуже. Місце, яке могла б заповнити любов, заповнює холод і нерозуміння.  Зверхньо дивимось, говоримо відсторонено і незаангажовано, лаконічними підкреслено ввічливими фразами і тільки для годиться. Холодні незручні паузи… Нарешті утворюється прірва. Самі її викопуємо, з кожним словом чи вчинком все глибше і впевненіше. В якийсь момент на на краю прірви стояти незатишно, а часом страшно, тому йдемо собі геть рятуючись, отак просто, нічого не пояснивши, прийнявши рішення за двох. Дехто особливо нахабний ще й сподівається, що сумління очиститься якось само, а в окремих перевертнів сумління взагалі атрофоване і це більша паталогія, аніж третя рука, що росте з живота, чи роги. 

Почуття відповідальністі за свої вчиники багатьох з нас давно покинуло. Робимо собі щось, що заманеться, чи то пак, що вважаємо за потрібне, — так звучить значно нейтральніше, втім, часто не задумуємось як це може вплинути на тих, кого приручили. На котиків, наприклад. У школах-університетах десятиліттями викладаються порожні предмети як Цивільний Захист, Охорона праці чи Основи здоров'я. А така життєво необхідна дисципліна, як Основи особистої відповідальності — цілком ігнорується. Що далі, то потреба у такому вихованні стає все більш критичною. Ми з цим нічого не робимо, натомість дивуємось, чому довкола все більшає кількість виродків і мудаків. Мабуть, годі знайти людину, яка ніколи таких не зустрічала і не була травмованою ними.

You break it — you buy it, — одне з найрозумніших правил, колись озвучених людиною. Воно діє де завгодно, тільки не у стосунках, блядь. Нас хтось зруйнує, а потім ми у свою чергу зруйнуємо когось іншого, когось, хто відкриє нам свої обійми. Це просто якийсь вірус, ціла епідемія і навряд, чи залишилось ще у світі місце, де від цього можна врятуватись. Ліків ще не винайдено, уповільнити колесо теж не можна, але чи означає це безвихідь і приреченість?

Величезним зусиллям є припинити на собі цей проклятий ланцюжок. Не передати нікому зарази, не мститись і не змушувати інших втішати нас своїми  жертвами, своїми тілами, адже це руйнівний для всіх процес. Знищити усі симптоми, усі болі у собі, не перекидаючи їх на ні в чому не винних інших, а новий проект починати лише тоді, коли точно певні, що рецидиву вже не відбудеться, що ми чисті, вільні і готові. Це наразі єдине рішення, яке видається правильним.

                         

Цього року зима тривала п'ять місяців. Тяжка і болісна. Холодна і нестерпна. Єдина самотня зима і єдина ненависна. Коли все, що задумав не мав сил здійснити, всі, кого зустрів були нетутешні або неживі, а всі, здавалося б, важливі справи, що зробив, стерлись і вимагають повторного виконання. В якийсь момент змилосердившись, зима дарувала стільки других шансів, що злочином було цим не скористатись. Втім, більшість все ж знехтували такою нагодою і залишились тепер з отруєною весною, нещасні, засмучені і самотні. Кожен зробив свій вибір і має те, чого хотів, чи, як хотілося б вірити, — на що заслуговує. 

А декому сьогодні добре. Насправді вже давно добре. Квітень завжди був натхненним і багатообіцяючим. Цього року це особливо стало в пригоді і для декого все раптом почало чудово складатися. А ще декому відкрилися істини: 

Правильно сформульовані бажання приречені бути успішно здійснененими. 

На правильно поставлені запитання швидко знаходяться відповіді. 

Правильні очікування винагороджуються сторицею.

Адже хто спроможеться сформулювати правильні правди і згідно них жити, — отримає те, чого прагне. 

І ні, ми не будемо друзями. Йди своїм шляхом сам, у мене свій. Бо минуле має залишатися в минулому і в майбутньому для нього місця нема. Нема.

Замість епілогу: 

Григорій Сковорода 

Басні Харьковскія. Басня 6
КОЛЕСА ЧАСОВІИ 

Колесо часовой машины спросило у Другаго:
 — Скажи мнЂ, для чего ты качаешся не по нашей склонности, но в противную сторону?
 — Мене, — отвЂчало Другое, — так здЂлал мой Майстер, и сим вам не только не мЂшаю, но еще вспомоществую к тому, дабы наши часы ходили по разсужденію солнечнаго круга.
Сила: По разным природным склонностям и путь житія разный. Однак всЂм один конец — честность, мир и любовь.

І все освітилось

Без згадок, без присвят

Широченні підвіконня винайшли для того, щоб вистелити їх перинами, вимостити подушками, примоститись під пледом і думати.  Сидиш, дивишся униз, бачиш крихітних людей, які кудись поспішають. Чи день, чи ніч, життя не завмирає у цьому місті. Бачиш-чуєш його пульс, особливо, коли дивишся на світ зі свого підвіконня. Такий час наодинці з собою дуже потрібен. Закутана у плед, сидиш у тиші, в обіймах темряви і думаєш, мрієш, картаєш себе, згадуєш, плануєш.. Сьогодні дозволила собі таку розкіш всю ніч. Спостерігала за снігопадом і гріла руки об велику чашку з мелісовим чаєм. І думала…

Від бурхливого суцільного потоку хаотичних думок відволікали картини внизу надворі.

Трохи за північ на моїй вулиці було ще людно. Кілька закладів кварталу працюють до пізна, тому люди вештались туди-сюди аж до їх закриття. І байдуже, що завтра будень. Сон і домашній затишок давно не в пріоритеті. Надто, якщо вдома холодна постіль.

Пів на третю ранку. Якийсь юнак вискакує надвір із під'їзду навпроти в самій лиш футболці. Спершу йде швидким кроком, але за мить переходить на біг. Зникає за рогом. За поворотом круглодобово працює лише аптека. Ні, він не хворий. Ніхто не хворий. Повертається менше, ніж за десять хвилин. Вовтузиться біля брами. Лається, бо, схоже, не може повернути задубілими пальцями ключа. Але не злісно, чи вульгарно, а так.. кумедно, як це часом роблять дуже милі юнаки в момент піднесення чи збудження.

Не бачу годинника, бо геть темно; місяць вже зник, а ранкові ліхтарі ще не увімкнули. Чую м'які кроки. Кіт. Не можу розрізнити обрисів в темряві, але знаю, що це він. У нього немає справжнього імені, досить того, що я наважилась принести додому його справжнього. Кличу Милим Котиком, або не кличу взагалі. Недавно він на кілька тижнів кудись зник. В найхолоднішу ніч минулого місяця не ночував зі мною, не чекав біля дверей й іншої ночі, коли до світанку тинялась-топилась в джині. А сьогодні раптом прийшов. Примостив передні лапи на батареї, зачепив мій кучерик, що повис із підвіконня. Наважившись любити його, я погодилась з його природою. Розумію, що він не може бути поруч щомиті, бо він не пес; біс із ним, нехай, якщо так треба. Пробачаю все. Беру на руки. Вдячно муркає, гріє. Це ж треба, але сьогодні він і справді потрібен більше, ніж всі ті рази минулого місяця. Відчуває.. це розчулює до сліз. Схаменулась, розгладжую заплакану шерсть на спинці.

Чверть на сьому. Двірнички в грубих шаликах, втягнувши шию в плечі і здригаючись відгортають березневий сніг. Працюють завзято, не розмовляють між собою. Їм холодно. Тим часом як жінки вправно орудують лопатами і відкидають сніг у вантажівки, водії-комунальники сидять у машинах і куняють собі.

Майже дев'ята ранку. Сонні і бадьорі студенти швидким кроком поспішають у напрямку університету. Жваво гомонять по дорозі, п'ють каву з паперерових чашок. За дня картинка внизу стала надто пістрявою, там унизу така метушня.. До того ж, я дуже втомилась думати. Час вилізти із теплого сховку. Вибратись надвір і вигуляти численні нічні думки. А ще ж, там справжня снігова казка. Але ще хвилинку. Лиш одну хвилиночку. 

Як не розгубити, не переплутати ці думки, як втримати, з ким поділитись.. Добре жити без мережі. Час, який я досі витрачала, щоб стежити за вами, нарешті перепав власним думкам, з'явилась можливість трохи порозплутувати великі вузласті клубки. Ще не зрілі, а вже такі важкі.  Виснажливо носитись з ними, тому залишу наразі тут. А колись, може, заберу. 

*

Бувають люди, які жодне місце на планеті не можуть назвати домом. Можливо, для когось з часом це міняється, а до того вони без упину катаються по світу, пізнають нові території, нових людей і не можуть ніде затриматись. І повернутись теж не можуть.

Поживши якийсь час за кордоном, складно повернутись до попереднього ритму. Ти міняєшся, а світ такий як був, тільки ще більше тебе не влаштовує і ґвалтує своєю недосконалістю і не бажанням ставати кращим. Особливо, якщо повертаєшся зі своєї мрії не просто в колишню буденність, а в страшний сон. Після страждань, прощань, похоронів, руйнувань, терзань, звикань береш собе в руки. Думаєш, що справишся, бо мусиш, не маєш виходу; але ж страшні фільми варто дивитись в обіймах.

Всього за кілька місяців ряд подій змусив то повірити цьому місту і захотіти залишитись мешкати тут, то зненавидіти його і потерпаючи від браку повітря і світла прагнути зникнути (втекти) звідси назавжди. Вічний кочівник! Знаєте, що у мене насправді завжди спакована валіза? Стоїть не десь на антресолях, а просто в кутку кімнати з найнеобхіднішим мінімумом речей, якби раптом довелось швидко кудись їхати. 

Система людського спілкування така складна.. Нестерпно складна. Люди ускладнюють свої життя через невміння і небажання вчитись спілкуватись. Толерантність і етика — порожні звуки. Лицеміри, боягузи, симулянти, сноби, циніки, брехуни, плеєри, стерви і мудаки. Вони всюди і поширюють вірус. Ти й сам такий, чи хоча б частинка тебе, бо вірус невиліковний і швидко розповсюджується. А що, якщо ти хочеш просто навчитись бути Доброю людиною? Як, де це здійснити? Кому це потрібно? Щирість? Забудь, це архаїзм.

— Стосунки мають термін придатності. Шість місяців або поки комусь з двох не набридне. (Підслухане у черзі в продуктовій крамниці) 

— Закохалась в ідеального чоловіка, з яким два місяці спілкувалась в Інтернеті. — І що? — Що-що, виявилось це фейковий акаунт моєї подруги. Її альтер-его, блядь. (Підслухане у маршрутці)

Часом хочу, щоб все було як у світі приматів, — Monkey pull the lever, monkey get banana. Розплющую очі, не бачу мавп, бачу людей, які б'ють себе в груди і переконують мене, що вони не мавпи. І справді, чим ми відрізняємось від приматів? Антропологи невпинно повторюють, що ми просто чергова ланка еволюції, при чому, не кінцева. Нічого більшого. Втім, навіть ланкам притаманне бажання ставати кращими, робити крок вперед, переходити до наступного рівня, пізнавати  к у л ь т у р у. Людська культура починається саме з природи, в тому числі з приматів. Вчитись — культурна діяльність. Вчитись думати… Ось з чого варто починати.

Думати — це не тільки інтелектуальний процес. Це також головний визначник співіснування з іншими людьми. Механізм, який дає нам принаймні підставове розуміння того, як влаштований світ і де наше місце у ньому, яка наша функція.

— Не ображай чужих синів, — вчила мене бабуся. Пообіцяла, що не буду. Вчусь. Чисте сумління — запорука спокійних снів і справжнього відновлюючого відпочинку. 

Бавитись — це чудово, якщо все чесно і всі сторони однаково добре знають правила. Бавимось в бісер і бавимось з серденьками. Це не одне і те саме, і наслідки різні. Не дарма радять остерігатись тих, хто не бавився ляльками в дитинстві, щоб, бува, самим не стати лялькою в їх руках. У що б не бавився, хочеш перемогти. Навіщо? Беззмістовний виграний раунд стане твоїм самоствердженням? Як жалюгідно! Не маєш способів охолонути і граєш на нервах; не лише моїх, а й власних. Особливих вмінь чи репетицій тут не треба, граючи на нервах безпомилково попадаєш в ноти з перших акордів.

Інколи трапляється, що бавимось із кимось не навмисне.. як же важко спинитись і загальмувати. Страшно і соромно визнати, що помилились, погарячкували, поспішили.. дати сподівання. Обриваємо все раптово і зникаємо (втікаємо.. ховаємось); що далі, то краще і спокійніше. Почати якийсь проект на іншому континенті — чудове прикриття. Але чи дійсно сумління так легко очистити? Знаєте, як це коли болить сумління? Коли чітко усвідомлюєш, що саме зробила невірно і водночас усвідомлюєш те, що це ніколи в житті неможливо виправити.

Як там кажуть: незакінчені стосунки — гірше, ніж недочитані книжки. Не поставивши крапку, не можемо почати нове речення. Прощатись треба вміти. А ще відпускати і пробачати. Припустімо, змирились, навчились. Але чому навіть тоді ще довго так зле? Чому минуле так міцно тримає нас за горло і блокує надходження кисню? Чому без кінця посилає нам своїх привидів, які мучать і вдень, і вночі? Чому зі всіх облич найкраще пам'ятаються саме ті, які над усе хочеться забути?

Задушливо. Тісно. У цілому місті немає надійного сховку. Та що ж це за місто таке?! Всі без упину їдуть сюди, захоплюються, хвалять, мріють тут мешкати, а ми, що росли тут, ледь витримуємо. Не милосердне до нас, жорстоке. А може ми просто жаліємо себе? Годі шукати в темній кімнаті чорну кішку, особливо якщо її там немає. Чому кажемо, що неможливо забути те, чого нема? Чому переконуємо себе, що добре всюди, тільки не тут? Чому б не зробити затишок довкола себе і не втручатись в чийсь, не порушувати чиюсь зону комфорту? Жити минулим — це бути безконечно нещасним. 

Здається, що ті дівчатка з дитячих таборів, ті маленьки стерви, яким я виривала коси і роздряпувала обличчя, за їхні брудні слова і вчинки, повиростали відьмами і прокляли мою карму. Дарма, що вже пройшло ціле десятиліття, їхні вроки мене не відпускають.

*

Древня модель стосунків, яку всі свідомо чи не свідомо намагаються імплементувати в свої життя, вже давно виглядає неприродно в реаліях сьогодення. Не можна ось так взяти і спроектувати старі схеми на сьогодні. Леді та джентельмини, розкішні дами та галантні кавалери, берегині сім'ї та безстрашні воїни-захисники. Всі добре знають, було таке колись. Проте захоплюватись "сивою давниною" та її принадами було прикметно добі Романтизму, тобто у 18 столітті. Чи ми з тобою ще досі там? Мені, власне, надбридло. Я хочу жити сьогодні! Не минулим, не майбутнім, а  с ь о г о д н і! ..Втім, з повагою до минулого і турботою про майбутнє.

Може час схаменутись гнатись за середньовічними цінностями і почати плекати нові? Наші гендери давно готові зрівнятись у правах і повноваженнях. Не має слабких і сильних стетей, є гідні й не гідні люди! Апологетів цієї ідеї предостатньо, а скільки з нас насправді так діють? Манірні панни сигналізують про те, що їх щось не влаштовує кислими обличчями та ігноруванням дзвінків, але самі не готові до компромісів чи навіть серйозних розмов. Коли щось не влаштовує чоловіків, — вони шукають втіхи з випадковими кралями і піддаються сумнівним розвагам, але не дозволяють собі прийти, обійняти і спробувати зрозуміти тих, з кими переживають складний момент. І ті й інші прикладаються до алкоголю та інших давно відомих рецептів забуття, з усіх сил розважаються, заполоняють весь час і увагу тимчасовими відволіканнями. Проте у надто відчайдушних веселощах часто криється щось розпачливе, а забуття — не вирішення проблем і навіть не діюче знеболювальне. Вранці не буде краще, болю не поменшає. Добре буде лише тоді, коли будемо щирі передусім із собою. Кожен проект за який ми взялись треба закінчувати, а не залишати на призволяще. Бо деякі проекти, як відомо, дихають і мають справжні серця, тож їм можна завдати чималого болю. Б а й д у ж і с т ю. Давши комусь сподівання, не можна в якийсь раптовий момент за незрозумілих обставин, керуючись якимись внутрішніми терзаннями, припинити спілкуватись, відвернутись, закритись… (..купити квиток і вирушити на інший континент..) Без пояснень. А ще.. не можна повідомляти листом чи дзвінком щось таке, чого ви не зможете сказати дивлячись в очі. 

Невже так складно не морочити одне одному голови? Ось дівчатка, які кричать на всі боки про свої права, про рівноправ'я чоловіків та жінок, деякі взагалі називають себе феміністками. Таких все більше. Проте, коли доходить до справи, вони не здатні нічого ініціювати. Ці дівчатка зроду не зроблять перший крок. Вони чекають. (На що? На кого?? На Принца??! Крихітко, ти серйозно? Чи справді думаєш, що знайдеш у ньому щастя?! Думаєш, життя діснеєвських принцес — ідилія? Думаєш, у них взагалі є життя?..). Чому, завівши собі нову подругу, ти без проблем і зайвих вагань чи внутрішніх суперечностей кличеш її на каву, а того милого юнака, чий погляд підбадьорливий, обійми зцілюючі, в вияви уваги на вагу золота, — ніколи? Я ніяк цього не зрозумію. Хіба всі ці нові подруги важливіші, ніж хлопчики-для-серцебиття? (Спасибі молодій поетці за термін). А ось інші дівчатка, які кивають на кожну його фразу, готові розчинитись в ньому, а коли він не поруч, тільки про нього й думають. Ох, дівчатка.. навіть не знаю, що сумніше. Складно сприймати вас (нас) серйозно. Ростете часом цілу вічність, нічогісінько не розумієте і без кінця страждаєте.

— А ти ніколи не телефонуєш перша? Чому? — І справді, чому? Можеш відповісти принаймні сама собі?

Маючи за спиною сумний досвід та розбиті серця, не готові когось надто близько підпускати, щоб раптом не зазнати чергових страждань. Дарма. Через такі побоювання ризикуємо проґавити щось велике і справжнє. Захищати себе не погано, проте, постійні намагання сховатись від потенційних небезпек може протривати все життя і в такому разі, до нас ніхто не проб'яться крізь грубий панцир. Страждання природнє для людства, твердять знамениті гуманісти. І чим глибше ми його відчуємо, чим більший колодязь воно просвердлить у наших душах, тим більше щастя туди згодом поміститься. Досягнути дна, відштовхнутись від нього і піднестись до хмар. Чому в це так складно повірити?

Дівочі сльози бувають такі гіркі. Незчуєшся, як вони з шаленою швидкістю наповнюють все тіло. Тоді робишся важкою, неповороткою. Сидиш-лежиш долілиць, слухаєш розпачиливі пісні, навмисне не рухаєшся (Буває, скажи, буває в тебе так?), щоб вони раптом не почали вихлюпуватись і не залили все довкола солоним. Бо такі сльози годі витерти, годі змити. Вони незнищенні і довго нагадуватимуть тобі про біль. Сушитимеш по кришталевій намистині, та все ніяк не висушиш. Тому, думаєш, нехай краще залишаться всередині і висохнуть там, а їх сліди вивітряться в поїздах-літаках.

Коли нам погано, не вміємо і не намагаємось навчитись просити про підтримку. Не наважуємось довіритись комусь і відключити своє раціо хоча б на кілька годин. Не дозволяємо подбати про себе [Забери.. меня к себе.. я так устал бежать.. за тобою вслед..]. Переконуємо себе, що принаймні якийсь час мусимо і зможемо побути самі, поки розберемось із важкими думками. Нісенітниця! Самообман! Те що everybody need somebody, давно добре всім відомо. Як і те, що любити — платити. Якби це не було очевидними правдами, ніколи не стало б культовими і часто цитованими рядками. Люди надто слабкі, щоб бути на самоті. Коли ми самотні, ми крихкі, — хтось хлопне в долоні — розсиплемось на друзки. Стараємось склеїти себе самі, виходить якийсь покруч, франкенштейн, адже ми погано бачимо себе з боку і клеїмо криво. 

— Зустрічаєшся з кимось зараз? — Ні. — То, виходить, ти в активному пошуку? — В пасивному.

[У кожної тварі має бути хтось, в собаки – собака, в Юнони – Авось. У моря – річка, у дому — тин, У Петра Марічка, все з двох половин]. 

Одна розумна людина каже, що ідеальні пари, як і довічні любові з першого погляду, і справді часом трапляються. Проте це тільки для того, щоб інші не втрачали віри, що таке можливо і мали приклади, до яких варто прагнути наблизитись. А пам'ятаєте Макса Вебера та його ідеальні моделі? З метою вивчення зв'язків між певними явищами у суспільстві і пояснити підставові засади людської поведінки, Вебер будує вилучені з емпіричної реальності ідеально-характерні конструкції, які виражають певні риси, притаманні для багатьох суспільних явищ. Ідеальний тип у Вебера — не мета, а засіб, пізнавальний інструмент, котрий дозволяє розкрити сутність і загальний характер явища. Такі моделі дають змогу сконструювати певне явище таким чином, як би воно мало місце в ідеальних умовах і розглядати його незалежно від існуючих умов. Добре мати такі моделі за приклади, бо нехай світ і не створює нічого досконалого і не знає абсолютної симетрії, прагнення ідеального спонукає до вдосконалення.

Ця сама розумна людина переконана, що найміцніші союзи утворюються між добре знайомими близькими людьми, які поділяють життєві цінності, поважають діяльність і захоплення одне одного, мають схожі очікування від життя, нехай навіть цілком різні інтереси. Партнери, що не засліплені неземними почуттями, не вимагають одне від одного величезних жертв, не підносять на п'єдестал, не пересмикують ковдру. Вчаться разом будувати своє щастя, тренують терпіння, не грузнуть в побутових конфліктах, виявляють готовність підтримувати одне одного, прагнуть навчитись взаєморозуміння. І докладають до всіх цих намагань відповідних зусиль. 

— У тебе є хтось, для кого завжди тримаєш відкриті обійми? — Є. — А він про це знає? — Ні...

За свої невдачі картаємо інших, чи, чого доброго, увесь світ. Проте світ тут ні при чому і точно нічого нам не винен. Тут все збалансовано, все справедливо, навіть, якщо на перший погляд це складно розгледіти. [Мир на самом деле весь белый. А всё черное у нас внутри]. Щастя — наш вибір і наш витвір. Світ лише ласкаво дозволяє нам шукати його на своїй території. 

У нас щось почне виходити в цьому житті, коли нарешті зрозуміємо, що варто перестати думати, як виглядатимемо в очах одне одного, не ставитимемо над усе власне Его і здолаємо давні страхи. Коли страх бути скривдженим і безконечний самозахист перестане бути таким абсурдним, а щит — непробивним. Коли ми вгамуємо гордість, яка може проковтнути наше людське обличчя і позбавити усіх шансів на щастя. В своє щастя треба вірити і йти йому на зустріч; треба навчитись його впізнавати, адже людям притаманно вперто-тупо-сліпо не помічати його прямісінько в себе під носом. Головне пам'ятати, — найбільше щастя ніколи не матеріальне, воно ефемерне і складається з дрібниць. Справжнє щастя не в саночках, а в чиїйсь готовності тебе на них покатати. 

*

Liberté, Égalité, Fraternité! (Свобода, рівність, братерство!) — Було дивізом французької революції. Щирість, терплячість, партнерство — буде моїм.

This is just the beginning of the happy times ahead… А кінець гри, це початок гри. Повірити в це і йти. [Пливи, пливи, мій корабель, пливи]

*  *  *

Весняного дня раптом прийшла зима. Щоб дати тобі ще кілька днів закінчити зимові справи. Щоб висловити замовчане. Щоб подумати, що хочеш забрати з собою у (вічне) літо, зрозуміти про кого зумієш дбати. А поки йде сніг і відбілює темні плями нашої зими, давай знову народжуватись (мене навчили фенікси, а я навчу тебе) і ж и т и …[Окутанные снегом, раздетые любовью…]

Із криниці

полуниці 
у криниці
в'яли, гнили
десь на дні

темні жриці
мов жар-птиці
біль топили
у вині

жартівниці 
у в'язниці
затягли
сумні пісні

чарівниці
таємниці
поховали
у землі

утікачки-
мандрівниці
віддавалися
весні

а моє життя
— дурниця
моє горе
у тобі

Вступ до ефективного проектування

Наші життя — це суцільні проекти. Безконечна вервичка. Великих і маленьких. Фундаментальних і тимчасових. Серйозних і жартівливих. Пріоритетних і марґінальних. Корисних для світу і безнадійно деструктивних. Щонайрізноманітніших! 

Деколи ми беремося за, на перший погляд, непідйомні проекти. Однак, якщо розпочали, то змушені довести їх до кінця, бо важливо підтверджувати свої амбіції діями. Часом, ми раптово, керуючись якимось хвилевим імпульсом, беремось за якийсь цілком божевільний проект. Проте, не маємо права його так просто покинути, бо виявити безвідповідальність двічі підряд — це занадто. Деякі проекти, натомість, добре обдумані і довготермінові, яким дістається чимало наших зусиль і які викохуються у думках днями і ночами.

Сумно, коли матеріальні та прагматичні проекти домінують над духовними, — такими, які безпосередньо стосуються наших стосунків з іншими людьми. Сумно, коли своїми проектами, ми розчаровуємо тих, у кого щодо нас були певні очікування. Сумно, коли ми самі розчаровуємось наслідками власних проектів. Проте, не ризикуючи можемо проґавити щось дуже велике і цінне, а таке годі собі пробачити.

Чудово і радісно бачити як наші проекти дозрівають і знаходить втілення; мають користь для інших, потрібні ще комусь, або принаймні імпонують іншим. Це велике щастя, коли нам, завдяки власним вдалим проектам, в яких лежить душа, серце, кров і багато сил, дають зрозуміти, що ми потрібні. Потрібні цьому світові і, що головне, потрібні комусь маленькому, але такому особливому.

Між проектами є простір і час. Нерідко ми марнуємо їх, проте, при бажанні, заповнюємо своїми хобі та дрібними приємними речима. Часом проекти та хобі перегукуються. Деякі проекти взагалі дихають, тому з ними можна ділитись своїми хобі. Деколи це приносить неабияку радість і задоволення, які не просто живлять чергові проекти, а й додають нам життєвої енергії і блиску в очах. А ми дуже красиві, коли в нас блистять очі.

***

У моєї подруги є приятель. Він дуже юний, проте його філософія мене вражає. Його життєвий принцип полягає у тому, щоб ніколи не залишати тих проектів, втілення яких зазнає перешкод, чи тим паче, кризи; тих, які, як видається в якісь миті, зайшли в тупик; чи тих, які знайшли нас самі. Натомість, відпускати, чи передавати іншим ті проекти, які дійшли до свого логічного завершення, чи пройшли свій, спільно з нашими емоціями, цикл, чи, навіть, є на піку успіху. 
Це надзвичайно гідно і зріло. Додам від себе, що не менш важливо, навіть не почанати братись за ті проекти, у які ми не віримо від самого початку, чи які нам нав'язує середовище. Адже ми швидко зненавидимо їх, а якщо вони не дай боже дихають.. дуже їх засмутимо; своєю холодністю, байдужістю, чи просто втомою. 

 ***

Проекти, здебільшого, не можуть втілюватись зовсім гладко, тому нерідко несуть труднощі. Якщо це серйозні та важливі проекти — багато труднощів, часом навіть дуже багато. А от цього ми якраз панічно боїмось і уникаємо. На жаль, втеча від труднощів — таке поширене і мало не поголовне суспільне явище. З одного боку, самозахист і турбота про свою психіку — це вірно. З іншого боку, маніакальне відгородження від усіх потенційних подразників провокує гострі форми егоцентризму, соціопатії та мізантропії, а цим, як відомо, можна захлиснутись і не зчутись як опинитись самим-одним, відчуженим, і в біса нікому не потрібним. А це гірше, ніж смерть чи тяжкі недуги. 

Зміни — ще одна річ, від яких ми намагаємось себе захистити. Часом наш страх перед змінами (читай: невідомим) настільки абсурдний, що ми готові терпіти щось, що відверто нас мучить, знекровлює, зжерає, тільки аби все було передбачувано і стабільно. Деструктивні шлюби, ненависна робота, виснажливі стосунки… прикладів безліч. Дотепник ДіБіСі П'єр пише: "Наше полювання за гарантіями робить нас уразливими для маніпуляцій". А хіба не так? Щоб добре почуватись, багатьом з нас треба весь час знати, що з нами буде далі, яка доля спіткає наші проекти, з ким нам судилося ділити радісні миті. Тому ворожіння, примовляння, а також молитви і благання всевишніх сил про щастя завжди будуть притаманними людству. Проте, чорт забирай, так не буває! Не можливо весь час прогнозувати своє життя і калькулювати майбутнє! Коли ж тоді жити?! Зміни — це більш, ніж нормально. Навіть, якщо на перший погляд вони нестерпно болісні і надто різкі чи раптові.

Буває так, що певні життєві зміни заполоняють всі наші думки і пекучим комком застрягають десь між серцем і горлом. А буває, що такі самісінькі зміни звільняють нас, очищують, розв'язують руки, дарують солодість невідомості, йти до якої нас уже нічого не стримує, бо ми вільні і нікому крім себе не зобов'язані. Моя теорія полягає в тому, що ми самі обираємо, як ставитись до цих змін. Право на такий вибір треба відстоювати і робити його завжди, бо навіть найстабільніші з нас раз-у-раз переживають більші чи менші трансформації, підкинуті нам неконтрольованим хаосом. Якщо ми оберемо перше, то зробимо себе нещасними і жалюгідними, а якщо друге — зробимо собі великий світлий подарунок. Самі, своїми руками, своїми думками. Бо ми самі творці свого щастя і самі визначаємо, якими будуть наші життя. Самі.

Загибель Твітера

Перепост з Фейсбука від 21 січня

Я у твітері вже близько п'яти років і констатую: твітер останнім часом — повне лайно. 

Дивовижно, як з найблагороднішої соцмережі, не засміченої фотографіями, зайвою приватною інформацією, з мінімальним об'ємом знаків у повідомленнях, раптом утворився смітник. Віднедавна там вже цілком тотальна деструкція. Пабліки інтелектуалів (колишніх інтелектуалів?) — це тепер суцільні реплаї і розмови "ні про що". Всі неодмінно розповідають про свої найрутинніші будні, скиглять, недоречно коментують, фліртують і ведуть публічні переписки, наче це чат. Чи у вас аж таке нудне чи самотнє життя, що ви вдаєтесь до привертання уваги в такий спосіб? Чи вам аж так зле, що потребуєте масового підбадьорення та підтирання сліз? Часом складається саме таке враження. Від новомоднього "мімімі" вже просто нудить. Хоч у невеликих кількостях, це часом буває навіть мило, але ж не у кожному пості! Бути добрим — добре, але усюди й з усіма, ще й публічно, — це занадто.


Колись це була прекрасна платформа для обміну корисною інформацією та цікавими лінками, швидкісної трансляції подій та новин, а також для взаємної допомоги, скажімо у пошуку чи реалізації чогось. Натомість сьогодні стрічка рясніє абсолютно зайвою, ба навіть, шкідливою інформацією і на виловлювання чогось вартісного йде надто багато часу. 


Дивовижно, як багато я встигла зробити стерши свій акаунт всього на кілька днів. В рази менша кількість зайвої інформації, заодно нагнітання та чужих приватних історій, до яких мені нема ніякого діла, натомість багато  книг та живого спілкування, чи принаймні значно доречнішого скайпу, далися взнаки. За цей короткий час я справилась з багатьма дедлайнами, поспілкувалась з цінними людьми виключно на актуальні для всіх сторін теми, прийняла кілька суттєвих рішень і справді відпочила. 

Більшість із тих, кого я там фоловлю — справді фантастично цікаві люди, які багато досягнули у житті і навіть не думають на цьому зупинятись. Проте навіть вони, на привеликий жаль, з'їхали на безнадійний деструктив.



Цим всім я не закликаю повитирати акаунти, чи перестати дописувати. Нічого такого. Просто невелика ідея для нас всіх почати трохи фільтрувати базар. Може хтось почує і твітер як фенікс переродиться у свій початковий стан і почне знов приносити користь?

Кілька місяців по тому

Нарешті настав час, коли невизначеність і суперечливі враження від повернення до України із тривалого перебування в Сполучених Штатах майже зовсім згасли. Від великої американської пригоди минуло кілька місяців і весь цей час я великими зусиллями заново пристосовувалась до рідних реалій. Ні, я в жодному разі не хотіла залишитись там. Аніскілечки! Більше того, істина, яку я чітко усвідомила для себе — я європейка, перед усім українка; і перебування в жодній країні, хай як довго, за жодних обставин не змінить такої моєї самоідентифікації.

Вражало інше. Повернувшись, довелось швидко надолужувати пропущене в університеті, громадській діяльності, в сім'ї. Довелось повернутись до життя, яким жила всі попередні роки і до людей, яких не бачила багато місяців. Зараз я вже розумію, що проблема полягала в тому, що така величезна кількість змін в житті і свідомості відбулася тільки для мене. Для тих, хто зустрів мене тут, все було більш-менш так само і вони чекали від мене того, до чого звикли раніше. Але ж це було зовсім неможливо.

***

До свободи, яку я отримала (власне помешкання, велика зарплата, багато вільного часу, свої правила) було дуже легко звикнути. Таку свободу могла дати практично будь-яка країна; тому зрозумійте, я зовсім не з тих, хто вірить в "американську мрію" і прагне її. Повернувшись, слід було знову враховувати побажання і правила інших людей. Багатьох. Занадто багатьох. Це турбувало мене. Турбувало настільки, що мені тривалий час не вдавалось опанувати себе і стримувати наплив все нових хвиль емоцій, — здебільшого обурення та нерозуміння. Мене турбувало понад десять нецікавих предметів на семестр в університеті, Інтернет, який ніколи й ніде не виправдовув очікування, турбувало, що моя кімната знаходиться в помешканні батьків, а не де-інде, турбували неамбітні і наївні друзі, а також знайомі, що задовольнялись низькими зарплатами. Найбільше турбувала втрата власної мотивації і неможливість реалізовувати так чітко побудовані в США плани.

Кілька рятівних подій, що відбулись в листопаді-січні все ж не давали мені зовсім скиснути. Передусім, TEDxLviv. Ретельна підготовка до події і потужна команда організаторів давали життєдайну силу, коли інші джерела були сухі. Низка чудових вистав в театрі ім. Леся Курбаса, які я ковтала з особливою жадобою. Один-єдиний предмет в університеті, все ж змушував мене ходити туди радісно і пом'якшував загальне враження від сумної навчальної програми. Це був курс незвичного погляду на історію мистецтва на пострадянському просторі з геніальною заокеанською професоркою. Цей випадок також остаточно переламав мій стереотип, про те, що хорошими викладачами можуть бути лише чоловіки. Відбулось також кілька зустрічей із моїми найбільшими авторитетами. Імен не називатиму, але подумки дякую всім і кожному окремо.

Однак, між цими подіями був якийсь незрозумілий стан байдужості і браку енергії. Практично жодна справа не приносила задоволення. Безглузді фільми, ліниве перегортання сторінок художніх книжок, сотні переслуханих пісень, години дивлення в стелю. Це все було настільки не на часі і настільки недоречне в контексті потреба спрямувати сили в потрібне русло.

***

Старий дизайн

Старий дизайн стає новим

Подібно до цієї косметичної трансформації дизайну майже цілком запущеного і забутого блогу, останнім часом я відчула зміни у власній свідомості. Чекати невідомо на що можна вічно.

Одразу взятись за здійснення якихось надзвичайно масштабних задуманих кілька місяців тому планів, мені звісно не вдастся — надто багато часу було змарновано.

Недавно вирішила також почати новий блог, де викладатиму статті та рецензії, що стосуються моєї цілком свідомо обраної і шанованої спеціалізації — історії.

***

Своїми відчуттями я поділилась з однією-єдиною метою: коли раптом хтось, хто опинився у схожій ситуації чи з будь-якої причини втратив мотивацію, прочитає це, нехай зрозуміє: знаків з неба чи якихось відвертих поштовхів не буде. Це з області фантастики. Якщо ознаки вашого стану відверто помітні і ви не байжужі людям, які вас люблять — це ніяк вам не допоможе. Підтримка близьких ще більше заганяє в депресію, бо люди швидко звикають, до того, що їм співчувають або жаліють їх і тоді дуже складно викарапкатись з цього стану. Якщо ж ви така сильна людина, яка приховує свої емоції — ви знову ж таки не в найкращій ситуації, бо разом з тим ви приховуєте свій страх, що вас не зрозуміють, що іншим буде байдуже...

Знаходьте своє щастя. Творіть свій успіх. Вболівайте за свій добробут. Робіть добро, щоб його робили й для вас. Не зраджуйте своїм переконанням.

Сердечно,

А.