Хочу подумати трохи про дуже виняткові для мене твори Лесі Українки. Йдеться про ті, які небезпідставно, хоч подекуди без ініціативи поетеси, називають апокрифами.
[Апокриф — стародавній релігійно-легендарний твір, зміст якого не цілком відповідав офіцій ному віровченню і який відкидався церквою, не визнавався нею священним]
На жаль, чи на втіху, моє студентське життя в Українському Католицькому Університеті підходить до кінця. Кілька років тому, коли я щойно вступила, ми вивчали класнючий і дуже насичений предмет про вплив релігії (передусім християнства) на літературу 19-20 століть. В процесі занять часом дивились фільми — екранізації літературних сюжетів, які ми аналізували (ну, якщо відверто, намагалися аналізувати).
"На полі крові" Лесі Українки — твір, який не можливо прочитати і залишитись байдужим. Не вдаюсь до переказів, бо кожен неодмінно повенен прочитати цей текст (тут), і власних тлумачень, бо вважаю, що недоросла ще до того. Хочу просто констатувати, що це дуже сильна річ, не дивно, що вона ось уже десятки років зчиняє навколо себе багато бурі і провокує режисерів візуалізовувати сюжет — на сцені, чи на екрані. Почну зі свого першого такого знайомства.
Тоді, на першому курсі, після читання "На полі крові" та ін. творів Л. Українки ми подивились однойменний фільм Я. Лупія. Завданням було написати на нього рецензію. Це було складне завдання, адже всі ми, першокурсники, ще ніколи не робили цього, та й взагалі мали небагато досвіду "думання", "порівняння", "аналізу". Та все ж якось спробували все виконати. Подумати тільки, перша рецензія в моєму житті. Це все було так давно, я вже ледь пригадую. А на днях переглянула цей фільм знову, — якось згадала про нього, коли читала це інтерв'ю з Олегом Цьоною, який зіграв у фільмі самого Христа.
Подаю текст моєї рецензії. Перечитуючи, ловлю себе на тому, що змінила б-додала б дещо то там, то сям. Проте з більшістю сказаного все ж згодна. Ось як я написала колись там в 2008 році:
Рецензія на фільм «На полі крові. Aceldama»
Нещодавно ми дивились художній фільм Ярослава Лупія «На полі крові», що був знятий за мотивами драматичних творів Лесі Українки, а саме:
* «На полі крові»;
* «Йоганна, жінка Хусова»;
* «Одержима».
У всіх вищезгаданих творах сюжет містить євангельські мотиви.
Ярослава Лупія вважають генієм і класиком українського кінематографу. І не дивно, адже його творчий доробок насправді обширний і дуже різноманітний. Крім того, режисер став одним із перших, хто екранізував тексти Лесі Українки.
Але, як і кожен старт, я вважаю «На полі крові» не дуже вдалим. Фільму не вистачає переконливості. Він не зачіпає глядача так, як це вдається Лесі Українці у книгах. І це дивно, оскільки в кіно, режисер спроможний, окрім текстів, маніпулювати ще картинками й образами. Ще одним недоліком я вважаю те, що у фільмі немає чіткого розмежування між кількома сюжетними лініями, і це дещо спантеличує глядача.
Також фільм не вражає монтажем і комп'ютерною графікою, незважаючи на те, що знятий порівняно недавно — у 2001 році. Тому деякі фрагменти здаються просто примітивними (скажімо поява з неба Ісуса Христа в оточенні яскравої світлової плями наприкінці фільму) і не сприймаються з такою серйозністю, з якою мали б за сюжетом.
Всі вищезгадані драми Лесі Українки є трагедіями, але фільм не надто зачіпає глядача і він не співпереживає з героями.
Сценарій фільму надзвичайно наближений до драм Лесі Українки. Режисер не повважав за потрібне додати жодних вкраплень, які відступали б від сюжетів книги. Як на мене, це досить сміливий прийом, не дуже поширений у сучасній екранізації літератури.
Окрім знаменитого режисера, у фільмі знялися справжні перлини українського кіно і театру, такі як Олег Цьона, Анатолій Дяченко, Володимир Задніпровський, Ірина Роєва, Святослав Максимчук, Ірина Мельник та ін.
Я вважаю, що як би там не було, загалом фільм — непоганий, а такий початок вселяє надію в подальший успішний розвиток українського кінематографу на основі класичної української літератури.
Це ще не все.
Окрім фільму, хочу звернути увагу на ще одну візуаліацію Лесиних творів. Це без перебільшення грандіозна постановка Володимира Кучинського 1995 року, що була охрещена просто і влучно — "Апокрифами". Тут я теж не берусь нічого аналізувати, бо взагалі вважаю, що не маю на це жодного права. Відчуваю, що наскільки геніальними є твори самої Лесі, рівно настільки ж геніальною і довершеною є ця постановка (зрештою, як і все, що народжується в цьому театрі). Будучи вже на фінішній прямій свого навчання в УКУ, в мене є ще один чудовий предмет частково пов'язаний з літературою. Називається "Апокрифи в богослужбових книгах, іконографії, художній літературі". Дійшовши до художньої літератури, ми не оминули й Лесі Українки. Якраз в цей час, після тривалої перерви театр включив цю виставу в репертуар листопада і ми всією групою здійснили культпохід на перегляд. Було чудово. Слова, добрі відомі нам з поем, так промовисто і виразно промовляли до нас зі сцени, так зачіпали за живе. Рухи акторів, інтонації, а особливо музика (з приватних джерел знаю, що вона запозичена у митців-євреїв, з якими курбасівці якось разом займались тренінгами в центрі Ґротовського в Понтедері, Італіє), влучно підкреслювали той чи інший месидж, були довершеними і подекуди змушували затримувати дихання, щоб не випустити жодної деталі. *** Нас зібралось 12 людей і всі залишились в захваті. Більше того, всі зійшлись на думці, що як тільки випаде нагода, підемо на цю виставу ще раз, а ще з новим запалом поринули в читанням текстів Лесі Українки.
Подаю фрагмент дискусії, яку ми провадили на занятті рівно за тиждень після вистави. В основному, тут розмірковування викладача і кілька коментарів однієї студентки. Я була активним слухачем, цього разу без коментарів..:
На останок закликаю вас: цінуйте українське. Воно класне.
Немає коментарів:
Дописати коментар