Вібруюче

Тут мав бути традиційний щорічний постик про форум видавців, але його немає.
Відомий факт, що я завжди стаю частиною форуму, зустрічаю десятки, якщо не сотні, людей, щоденно відвідую дюжини подій, купую незліченну кількість книг і пульсую в ритм з містом. В якийсь момент я навіть почала отримувати запити написати щось про свій досвід форуму. Однак, натомість тут такий інтимний делікатний постик, який мав би бути в мене в щоденнику, аж ніяк не в пабліку. Пізно.

Мені все рідше хочеться писати щось особисте, бо мені не самотньо і не потрібні співпереживальники.

До того ж, я сповідую таку істину, що писати треба тільки тоді, коли не можеш не писати. Зазвичай, нам є що сказати, коли нам погано. Але часом треба ділитись, коли добре. Як зараз. Це мить усвідомлення констрастності із минулим роком. Мить стабільності, заземлення, константи. Коли мені буде ще краще (скоро), я не матиму часу, щоб писати щось подібне. Мій головний і зовсім не новий месидж прозвучить просто зараз. Не вперше, але винятково впевнено. Він полягає в тому, що у кожного все може бути настільки добре, наскільки він хоче, докладає зусиль і не боїться вірити. Я часто це повторюю, іноді, щоб переконати себе, а не когось. Мене вже давно не треба переконувати. Вірю і не боюсь.

Протягом минулого року Львів докучав мені кілька десятків разів. Він був нестерпний, жорстокий, байдужий, одноманітний, повільний, надокучливий, самотній, холодний, спекотний, нудний, млосний, людний. То чекала, то втікала, то жаліла себе. Але ж навіть у романтичничних фільмах не буває без випробувань. Ми з містом зараз єдині, але справа не у форумі, не у книгах, і навіть не в людях. Справа у вібраціях. Сьогодні Львів — зовсім не lonesome town. Сьогодні Львів — столиця мого життя. Львів погодився стати моїм домом і опорою, водночас, дав згоду, щоб я була вільною і літала коли схочу, куди схочу. Я ж погодилась сприймати його таким, яким він є. Я не знаю, в який момент це трапилось. Я не знаю, в який момент стало добре. Я просто робила, що вважала за потрібне і не лицемірила. Ні з собою, ні з ким. 

Останні тижні минають так:

Кілька людей сказало мені, що думали, що більшого нерда, ніж вони самі знайти годі, але виявилось, — я саме така. Попри це, щодня знаходиться хтось прекрасний, хто, поки я поволі прокидаюсь, бажає мені чарівного дня. Щирі побажання матеріалізовуються. В цьому щастя.

Вперше в житті із тремтінням і задоволенням читаю вірші, дивлюсь на горизонт, не стримую сліз. Зовсім не сумно. Магічно.

Зберігаю сталевий спокій, поки довкола вивергаються вулкани і суцільні гарячі точки. Від цього вулкани киплять ще більше, але врешті приречено заспокоюються. Штиль. Я рівновага.

Майже не розмовляю. Хочу багато слухати. І читати. Втім, це теж певною мірою слухати. Хочу думати. Мати достатньо часу, щоб думати. Щоб ніхто не заважав.

Я все ще не вмію казати рішуче "ні" спокусам, але вперто вчусь. Мої "ні" потрохи стають впевненішими.

Мені ввижаються образи з "Просто діти" Патті Сміт. Мені щодня доводиться читати про Нью Йорк. Мені снилось, що я медитую на Коні Айленд.

Слухаю багато музики, під яку росла і мріяла дитиною. Боб, Том, Джим, Френк, Вен, Курт, Ніна, Смітс… Не слухаю жодної нотки і жодного виконавця, які звучали у мене нон-стоп протягом минулого року.

Холодно. Гріють лише обійми. Добре, що вони є.

Хочу в небо. У будь-який спосіб. Деякі люди здатні бути небом. Якщо захочуть. Якщо не злякаються. От я не боюсь.

Дзен існує. Не загублю, не втрачу, не виміняю.

*

Прочитай і заміни слово "Львів" на ...

**

В цей самий час торік у мене почався найгірший рік, який тільки можна було собі помислити. А зараз починається найкращий. Бо я так хочу. Бо в мене багато сил і очікувань теж багато. Love me or leave me. Мі.

***

Постик про форум буде.  Невдовзі. Спершу дочитаю свої вірші.