Показ дописів із міткою емансипація. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою емансипація. Показати всі дописи

субота, 20 квітня 2013 р.

Вперед і Вгору

Замість вступу: 

Леонід Глібов

Гадюка і Ягня

Під дубом у гаю жила Гадюка,
Непросипуща злюка:
Усе було сичить-сичить,
Щоб кого-небудь укусить.
Мале Ягнятко там гуляло;
Скік-верть, сюди-туди —
Та якось під той дуб і доскакало,
Не сподіваючись біди…
Гадюка кинулась та й укусила,—
От так, як бач,
Безвинного занапастила.
Ягнятко в плач,
А потім на травицю впало:
— Ох, за що ж, за що? — простогнало…
А бісова Гадюка знов сичить:
— Щоб тут гулять не сміло!
Ти, може, затоптать мене хотіло,—
Вас треба вчить! —
Ягнятко більше не озвалось…
На світі нажилось, награлось…
Затихло… спить…

Колись і між людьми чимало
Таких ягнят попропадало.
Тепер гадюкам час сказать:
Минулися вже тії роки,
Що розпирали боки,—
Дай, боже, правді не вмирать!

*

Найбільшим гріхом варто визнати байдужість. Не гординю, підступність чи зазрість, а саме байдужість. Годі знайти щось, від чого тендітна щира душа страждає більше. Втім, всі ці людські хиби по зміїному тонко переплетені. Скажімо, гордість може породжувати байдужість: спершу не телефонуємо, бо руку із слухавкою стримує гордість (ще рано, нехай попереживає, нехай почекає, нехай уже завтра, чи краще за три дні, за тиждень…), а потім, після тривалого відкладання, нам стає безконечно байдуже. Місце, яке могла б заповнити любов, заповнює холод і нерозуміння.  Зверхньо дивимось, говоримо відсторонено і незаангажовано, лаконічними підкреслено ввічливими фразами і тільки для годиться. Холодні незручні паузи… Нарешті утворюється прірва. Самі її викопуємо, з кожним словом чи вчинком все глибше і впевненіше. В якийсь момент на на краю прірви стояти незатишно, а часом страшно, тому йдемо собі геть рятуючись, отак просто, нічого не пояснивши, прийнявши рішення за двох. Дехто особливо нахабний ще й сподівається, що сумління очиститься якось само, а в окремих перевертнів сумління взагалі атрофоване і це більша паталогія, аніж третя рука, що росте з живота, чи роги. 





Почуття відповідальністі за свої вчиники багатьох з нас давно покинуло. Робимо собі щось, що заманеться, чи то пак, що вважаємо за потрібне, — так звучить значно нейтральніше, втім, часто не задумуємось як це може вплинути на тих, кого приручили. На котиків, наприклад. У школах-університетах десятиліттями викладаються порожні предмети як Цивільний Захист, Охорона праці чи Основи здоров'я. А така життєво необхідна дисципліна, як Основи особистої відповідальності — цілком ігнорується. Що далі, то потреба у такому вихованні стає все більш критичною. Ми з цим нічого не робимо, натомість дивуємось, чому довкола все більшає кількість виродків і мудаків. Мабуть, годі знайти людину, яка ніколи таких не зустрічала і не була травмованою ними.

You break it — you buy it, — одне з найрозумніших правил, колись озвучених людиною. Воно діє де завгодно, тільки не у стосунках, блядь. Нас хтось зруйнує, а потім ми у свою чергу зруйнуємо когось іншого, когось, хто відкриє нам свої обійми. Це просто якийсь вірус, ціла епідемія і навряд, чи залишилось ще у світі місце, де від цього можна врятуватись. Ліків ще не винайдено, уповільнити колесо теж не можна, але чи означає це безвихідь і приреченість?

Величезним зусиллям є припинити на собі цей проклятий ланцюжок. Не передати нікому зарази, не мститись і не змушувати інших втішати нас своїми  жертвами, своїми тілами, адже це руйнівний для всіх процес. Знищити усі симптоми, усі болі у собі, не перекидаючи їх на ні в чому не винних інших, а новий проект починати лише тоді, коли точно певні, що рецидиву вже не відбудеться, що ми чисті, вільні і готові. Це наразі єдине рішення, яке видається правильним.


                         

Цього року зима тривала п'ять місяців. Тяжка і болісна. Холодна і нестерпна. Єдина самотня зима і єдина ненависна. Коли все, що задумав не мав сил здійснити, всі, кого зустрів були нетутешні або неживі, а всі, здавалося б, важливі справи, що зробив, стерлись і вимагають повторного виконання. В якийсь момент змилосердившись, зима дарувала стільки других шансів, що злочином було цим не скористатись. Втім, більшість все ж знехтували такою нагодою і залишились тепер з отруєною весною, нещасні, засмучені і самотні. Кожен зробив свій вибір і має те, чого хотів, чи, як хотілося б вірити, — на що заслуговує. 

А декому сьогодні добре. Насправді вже давно добре. Квітень завжди був натхненним і багатообіцяючим. Цього року це особливо стало в пригоді і для декого все раптом почало чудово складатися. А ще декому відкрилися істини: 

Правильно сформульовані бажання приречені бути успішно здійснененими. 

На правильно поставлені запитання швидко знаходяться відповіді. 


Правильні очікування винагороджуються сторицею.



Адже хто спроможеться сформулювати правильні правди і згідно них жити, — отримає те, чого прагне. 




І ні, ми не будемо друзями. Йди своїм шляхом сам, у мене свій. Бо минуле має залишатися в минулому і в майбутньому для нього місця нема. Нема.


Замість епілогу: 

Григорій Сковорода 

Басні Харьковскія. Басня 6
КОЛЕСА ЧАСОВІИ 

Колесо часовой машины спросило у Другаго:
 — Скажи мнЂ, для чего ты качаешся не по нашей склонности, но в противную сторону?
 — Мене, — отвЂчало Другое, — так здЂлал мой Майстер, и сим вам не только не мЂшаю, но еще вспомоществую к тому, дабы наши часы ходили по разсужденію солнечнаго круга.
Сила: По разным природным склонностям и путь житія разный. Однак всЂм один конец — честность, мир и любовь.


понеділок, 17 січня 2011 р.

Всі дівчатка — козли


Дивлюсь в минуле крізь усе життя і згадую багато випадків, коли спілкувалась з чоловіками, входила в інтерес і починала цікавитись суб'єктами більше, аніж на рівні простих співрозмовників. Що може вразити в чоловікові? Перед усім галантність і дорослість; риси до болю рідкісні і цінні. Пригадую всього кілька випадків виявів справжнього джентельменства в мій бік. Солодкі, милі спогади. Для мене джентельмени починаються в Польщі, потім закінчуються в Польщі, потім з'являються Нідерландах, потім знову в Польщі. Там і закінчуються.
Бездоганні манери, відшліфовані роками; інтелігентність і начитаність; природній шарм, зачаровуюча усмішка, грайливий (роздягаючий, розумопоглинаючий) погляд, приємний тембр, сильні руки; неймовірна впевненість на межі із самовпевненістю; інтелект, інтелект, інтелект!

Коли стикаєшся з чималою кількістю українських представників слабкої (читай: чоловічої) статі, то виникає бажання

оберігати їх, ніжних, тендітних, беззахисних істот, які так часто губляться в своїх рішеннях, так повільно дорослішають, так сильно потребують допомоги якоїсь матусі чи старшого наставника… Намагаються імітувати
джентельменство… Не можу стримати лукаву посмішку, коли це виходить жалюгідно, а переважно так і трапляється. Смішні маленькі хлопчики! Байдуже скільки їм — 20 чи 45. Виходить, що до них як власне чоловіків (о, пробачте, любі чоловіки, за мій фатальний, категоричний егоїзм) ставлення з боку жінок конс'юмеристське. На кшталт: «Мммм, милий, хочу.» Здебільшого, для короткотермінової одноразової акції. А невдовзі трапляється знову те саме. Це якийсь просто невпинний ланцюжок, коли щоразу натрапляєш на те саме в тому чи іншому прояві.



Тоді відбувається дивна річ: своєрідна заміна ролей. Ми максимально наближаємось у своїх рисах до чоловіків, наші власні риси стають маскулінними, ми позбавляємось сентиментів, надаємо більшу перевагу механіці та електриці, ніж кухні чи шопінгу. Нас починають цікавити інші жінки і це прекрасний момент усвідомлення неактуальності, скажімо, релігійних настанов. В чоловіків відбувається те саме. Як часто останнім часом ви бачите чоловіків-краль у вузеньких штанах і з торбинкою через плече, за яку ще 15 років тому чоловіка би згноїли за педарастію? Як часто ви чуєте, що чоловік дивиться мильну оперу чи няньчить вдома немовлят? Я — щодня. Є один прекрасний момент: у цій підміні ролей ми врешті здатні вирішити задачку колишнього суспільства про так звану«неможливість дружби між чоловіками і жінками». Зараз ми, як ніколи з ними близькі, маючи спільний фактор — усвідомлення потреби перебудови суспільства.

Важко розглядати сучасних чоловіків як пожиттєвих партнерів. Наприклад, мені — дуже. Я чітко усвідомлюю, що не

хочу, щоб мої діти були схожими на жодного з них. Можливо, я б хотіла, щоб вони успадкували якусь окрему рису, чи ваду (світ досконалий у своїй недосконалості), але, щоб цілком стали їхньою копією — ніколи. Натомість, коли, скажімо, розмірковую над тим, якби моя дитина перейняла всі риси Марічки — розпливаюсь у приємній посмішці. Згадую про ніч серпня 2009 і серджусть на проблему недосконалості статевості.

Особисто для мене з цієї непростої дилеми життя — чимало користі. В мене дуже багато друзів-чоловіків. Справжніх друзів. І, мабуть, жодної істинної подруги (за винятком трьох фемін, про яких неодноразово йшлося і буде йтися все моє життя). Немало уподібнена до чоловіків, я добре їх розумію, а вони мене. У результаті, виходить гармонійне спілкування на усіх рівнях. Я можу на них покластись, захоплюватись ними, проводити дозвілля, планувати серйозні проекти, втілювати найсміливіші плани (бо з жінками — ні). Однак, не можу думати про них, як про потенційних продовжувачів мого роду — одразу стає млосно і огидно, наче йдеться про інцест чи ще якесь страшне збочення.

Що може вразити в чоловікові? Я уже перелічила, не раз і не тільки тут. Однак, чи на довго? На день? Тиждень? Рік? П'ять років? Нехай. Але ж, ради Бога, не на все життя. (!)
Завдяки важкій суспільній ситуації, що поступово складалась останні десятки років і зараз остаточно випливла на поверхню, ми можемо простежити за численними недоліками устабільненого ладу стосунків, який вичерпав свою актуальність. Межі, в які всунула нас релігія, мораль, а потім широкий загал і передання традицій поколінням — надто вузькі. Слід давно вже все переглянути і осучаснити цю модель. Якщо, звісно, все не стане на свої колишні місця. Втім, кажуть, що всіх справжніх чоловіків забрала війна і чомусь я схиляюсь цьому вірити.

Останнє: чоловіки, будь ласка, не будьте дівчатками. Я все-таки, мабуть, хочу колись дітей.


середа, 10 березня 2010 р.

Хто є наш Творець?

Про це не пишуть, майже не говорять і вкрай рідко думають. Бог, Господь, Творець, Автор, Пан, Елогім, Всевишній, Вседержитель. У нього багато імен. Його Свята Особа не піддається сумнівам і загальні Правди про Нього не переосмислюються, а просто передаються з віками. Однак, постає маса запитань. Особливо цікаво, на якій підставі про Всевишнього говоримо тільки в чоловічому роді? Колись про це задумувалась Ґретковська. Вона підходить до проблематики з неабияким гумором.

Коли Єві набридло райське одноманіття, вона попросила у Бога про розвагу. Він привів до неї звірят. Але вона й далі не була задоволеною.
«Якщо я створю тобі чоловіка, ти не будеш нудитись, але він буде погано з тобою поводитись, буде грубий, обмежений, агресивний... Зате цікавий»
«Хочу, хочу!!!» — наполягала Єва
«Добре, але за однієї умови: ти ніколи не скажеш йому, що тебе було створено першою. Це буде така собі маленька таємниця між нами дівчатками»

Важко залишатись до цього байдужими, адже в цьому таки є сенс...
Є сенс, а відповіді не існує.
Зараз час на роздуми — кому під силу.

субота, 19 грудня 2009 р.

Варіації на тему жіночої дружби

Вона взагалі існує?! Одвічна загадка. Я не вірила. Зрештою, як і багато людей.Як нещодавно виявилось — даремно. Життя, при чому моє власне, довело мені, що я жахливо помилялась.

Міркування, які супроводжували мене все життя виглядали так: жінки це такі сучки, які свідомо і сплановано руйнують всім життя, в тому числі собі. Жінки — це вселенське зло. Жінки покликані розбивати чужі сім’ї, відбивати чужих чоловіків, руйнувати чуже щастя. Розплідниці розпусти, спокуси і залежності. Мстиві і заздрісні. Інтригантки та істерички. Всі жінки — відьми.

Щодня я отримувала підтвердженя цьому. Щомиті. З кожною наступною, яку зустрічала на шляху. Як не дивно, я ніколи не відчувала жіночої солідарності. В моєму житті з ранніх років найважливішими людьми з оточення були хлопчики, хлопці і чоловіки. Ми часто висміювали жіночу кумедну логіку, поведінку, психологію і навіть зовнішність. Я завжди була своя серед пацанів. Tomboy — характеризували мене американські скаути, з якими познайомилась якось влітку. Мені було років чотирнадцять.

Проте ситуація колись мусіла змінитись. З часом (з віком!) мене почали смертельно ревнувати дівчата моїх друзів-чоловіків. Вони з неймовірною швидкістю і спритністю вносили деструкцію у наші стосунки і дружба блискавично руйнувалась. Як доміно. Як картковий будиночок. Тоді я, закономірно, ненавиділа їх ще більше і чомусь страшенно ображалась. Паршиві сучки! Була налаштована проти всіх жінок в засаді і справді не розуміла як можна з ними щось мати до справи.

Їхня реакція і досі незмінна на мої винятково дружні контакти з їхніми чоловіками. Тут все по-старому.

Однак, в моїй свідомості дещо змінилося. Суттєво змінилося. Не знаю як пояснити це. Мабуть, просто хотілось спробувати щось нове. Якось я просто стала відкритішою до них і почала пускати в моє життя. Спочатку була ВОНА, ПЕРША.... ПРІМА. Пристрасна, гаряча, палка, вогненна, богемна. Назавжди залишиться єдиною і неймовірно особливою. Зрештою, наші стосунки ґрунтувались не на дружбі спочатку. Дещо інше. Інше... У нас було пів року. Мені цього цілком вистачило, щоб мати неймовірні спогади решту свого життя. Вона розмалювала мої будні яскравими барвами, позбавила маси комплексів, стала родзинкою в моєму житті, а головне — цілком змінила світобачення. Я почала дивитись на жінок зовсім іншими очима. Відтоді я захоплююсь, дивуюсь, насолоджуюсь. А іноді навіть розумію.

Коли наші часи вже минали, з’явилась ще одна — АНГЕЛА. Чиста, світла, духовна, біла, невинна, щира, сердечна. Таких більше не існує. Вона впала з небес і робить життя всіх простішим. Неймовірно наївна, що є її найбільшою окрасої, при тому по-життєвому мудра. Авантюрна, креативна і смілива. Вона як оберіг. Моє миле дитя. Крихітна філліола. Вона завжди робить легше. Лікує найтяжчі рани.

Була ще одна. Нарешті я знову зустріла цю пташку. ПЕКТОРА. Вона з мого далекого минулого. Я відкрила її одного разу, багато років після знайомства, і потягнулась до неї. Чому не помічала її раніше? Сліпота?! Ніжна, тендітна, довірлива, віддана, делікатна і страшенно дотепна. Дуже різна. Часом дівчисько, — юнка в кросівках, а часом вишукана королева, за якою повертаюсь голови обидві статі. Вона завжди розуміє. Все розуміє. Не потребує слів.

Мудрість віків вчить, що друзі пізнаються в біді. Я мала змогу переконатись в їхній щирості. В мої найгірші години саме ці три феміни не дали несказанним тузі і печалі зжерти мене. Прибігти покинувши всі свої справи. Всю ніч тримати мене за руку. П’ять годин розмовляти по телефону. Цілісінький тиждень вигадувати що раз інші розваги, аби лиш я не думала про свої нещастя. Не задавати дурних запитань, не жаліти, не плескати по плечі, а просто слухати. Або мовчати зі мною. Жертовно. Сердечно. Віддано.

Цих жінок я ніколи не забуду, не покину, не віддам, не зраджу, не дам в образу.

.............................

Так, я люблю жінок. А чоловіків? Тепер час задуматись над цим.