Поняття «Gemainshaft» і «Gesellshaft». Чим вони відрізняються і чим важливі для сучасної історії.

Gemainshaft і Gesellshaft — суміжні концепти, які запропонував відомий німецький соціолог і дослідник Фердинанд Тьонніс.

Обидва поняття вживаються для позначення міжлюдських відносин та суспільного устрою. Gemainshaft означає спільнота, а Gesellshaft — суспільство. Хоч поняття й видаються дуже близькими, існує декілька предметних відмінностей. По-перше, терміном Gemainshaft називають звиклий, усталений, традиційний лад, оскільки спільнота — це ряд однодумців, часто родичів, пов’язаних однією важливою ідеєю, яку вони спільними зусиллями втілюють в життя. В такій спільноті всі її члени солідарні одне з одним, вони мають однакову мету, в досягненні якої розраховують на взаємоповагу і підтримку одне одного.

Натомість Gesellshaft більше стосується модерного періоду; це сучасний лад, коли так звана «спільнота» перестає бути власне спільнотою і набуває іншого, ширшого значення — трансформується в суспільство. За такого ладу стосунки є значно більш офіційними, існують чіткі нормативи і правила

підпорядкування, які не можна порушувати.

Розглянемо на прикладі.

Фільм Чарлі Чапліна «Modern Times» (1936 р.) розкриває нам реалії тогочасного, вже модерного, суспільства — Gesellshaft. Дія відбувається в США на початку ХХ століття, а саме в часи Великої Економічної Депресії. Люди живуть за певними схемами і часто не усвідомлюють суті багатьох процесів, частиною яких є самі. Навіть діючи спільну справу (згадаймо завод, на якому працював герой Ч. Чапліна), люди є надзвичайно індивідуальними і їх може пов’язувати щонайбільше спільна фізична праця, але не ідея. На відміну від Gemainshaft, тут нічого не розглядається з перспективи моралі, також не передбачається жоден духовний контекст. Кожен має певну функціюяка дуже чітко сформульована і устабільнена.

Другою відмінністю двох ладів є поняття ієрархії. В першому випадку, в Спільноті, стан і походження людини, а також матеріальне забезпечення — речі доволі марґінальні. Однак, в Суспільстві — це одна із основних життєвих засад. Саме суспільне становище диктує життєві функції людини. Тобто є чітке розмежування ролей і зміна цих позицій є малоймовірною. Тим паче з нижчої до вижчої. Це зумовлює надзвичайно одноманітне

існування і механічне, ба навіть монотонне, виконання певних обов’язків.

Поступово Gesellshaft починає ставати невідкладною частиною всіх аспектів людського життя. (Ми можемо спостерігати це впродовж всього фільму.)

Стрічка переконує, що колишнє, традиційне Gemainshaft є кращим. Однак, водночас вона

дає змогу зрозуміти, що повернутись до колишнього є неможливим. Воно може залишатись лише добрим спогадом, можливло прикладом, своєрідною ностальгією, але світ ніколи не повернеться до старого, оскільки вже створив щось нове. Безконечні відкриття, вдосконалення, пошук ідей, швидкість та розвиток — незмінні фактори сучасного життя.

Особисто я дійшла до висновку, що суспільство постійно буде в пошуку ідеального і щоразу це «ідеальне» матиме інший, сучасніший вигляд.

Розвиваючи тему, можна почитати ось цю статтю про ознаки Модерності: http://www.franko.lviv.ua/Subdivisions/um/um1/Statti/3-heindl%20valtraud.htm. Та це вже зовсім інший ракурс.

Всі дівчатка — козли

Дивлюсь в минуле крізь усе життя і згадую багато випадків, коли спілкувалась з чоловіками, входила в інтерес і починала цікавитись суб'єктами більше, аніж на рівні простих співрозмовників. Що може вразити в чоловікові? Перед усім галантність і дорослість; риси до болю рідкісні і цінні. Пригадую всього кілька випадків виявів справжнього джентельменства в мій бік. Солодкі, милі спогади. Для мене джентельмени починаються в Польщі, потім закінчуються в Польщі, потім з'являються Нідерландах, потім знову в Польщі. Там і закінчуються.

Бездоганні манери, відшліфовані роками; інтелігентність і начитаність; природній шарм, зачаровуюча усмішка, грайливий (роздягаючий, розумопоглинаючий) погляд, приємний тембр, сильні руки; неймовірна впевненість на межі із самовпевненістю; інтелект, інтелект, інтелект!

Коли стикаєшся з чималою кількістю українських представників слабкої (читай: чоловічої) статі, то виникає бажання

оберігати їх, ніжних, тендітних, беззахисних істот, які так часто губляться в своїх рішеннях, так повільно дорослішають, так сильно потребують допомоги якоїсь матусі чи старшого наставника… Намагаються імітувати

джентельменство… Не можу стримати лукаву посмішку, коли це виходить жалюгідно, а переважно так і трапляється. Смішні маленькі хлопчики! Байдуже скільки їм — 20 чи 45. Виходить, що до них як власне чоловіків (о, пробачте, любі чоловіки, за мій фатальний, категоричний егоїзм) ставлення з боку жінок конс'юмеристське. На кшталт: «Мммм, милий, хочу.» Здебільшого, для короткотермінової одноразової акції. А невдовзі трапляється знову те саме. Це якийсь просто невпинний ланцюжок, коли щоразу натрапляєш на те саме в тому чи іншому прояві.

Тоді відбувається дивна річ: своєрідна заміна ролей. Ми максимально наближаємось у своїх рисах до чоловіків, наші власні риси стають маскулінними, ми позбавляємось сентиментів, надаємо більшу перевагу механіці та електриці, ніж кухні чи шопінгу. Нас починають цікавити інші жінки і це прекрасний момент усвідомлення неактуальності, скажімо, релігійних настанов. В чоловіків відбувається те саме. Як часто останнім часом ви бачите чоловіків-краль у вузеньких штанах і з торбинкою через плече, за яку ще 15 років тому чоловіка би згноїли за педарастію? Як часто ви чуєте, що чоловік дивиться мильну оперу чи няньчить вдома немовлят? Я — щодня. Є один прекрасний момент: у цій підміні ролей ми врешті здатні вирішити задачку колишнього суспільства про так звану«неможливість дружби між чоловіками і жінками». Зараз ми, як ніколи з ними близькі, маючи спільний фактор — усвідомлення потреби перебудови суспільства.

Важко розглядати сучасних чоловіків як пожиттєвих партнерів. Наприклад, мені — дуже. Я чітко усвідомлюю, що не

хочу, щоб мої діти були схожими на жодного з них. Можливо, я б хотіла, щоб вони успадкували якусь окрему рису, чи ваду (світ досконалий у своїй недосконалості), але, щоб цілком стали їхньою копією — ніколи. Натомість, коли, скажімо, розмірковую над тим, якби моя дитина перейняла всі риси Марічки — розпливаюсь у приємній посмішці. Згадую про ніч серпня 2009 і серджусть на проблему недосконалості статевості.

Особисто для мене з цієї непростої дилеми життя — чимало користі. В мене дуже багато друзів-чоловіків. Справжніх друзів. І, мабуть, жодної істинної подруги (за винятком трьох фемін, про яких неодноразово йшлося і буде йтися все моє життя). Немало уподібнена до чоловіків, я добре їх розумію, а вони мене. У результаті, виходить гармонійне спілкування на усіх рівнях. Я можу на них покластись, захоплюватись ними, проводити дозвілля, планувати серйозні проекти, втілювати найсміливіші плани (бо з жінками — ні). Однак, не можу думати про них, як про потенційних продовжувачів мого роду — одразу стає млосно і огидно, наче йдеться про інцест чи ще якесь страшне збочення.

Що може вразити в чоловікові? Я уже перелічила, не раз і не тільки тут. Однак, чи на довго? На день? Тиждень? Рік? П'ять років? Нехай. Але ж, ради Бога, не на все життя. (!)

Завдяки важкій суспільній ситуації, що поступово складалась останні десятки років і зараз остаточно випливла на поверхню, ми можемо простежити за численними недоліками устабільненого ладу стосунків, який вичерпав свою актуальність. Межі, в які всунула нас релігія, мораль, а потім широкий загал і передання традицій поколінням — надто вузькі. Слід давно вже все переглянути і осучаснити цю модель. Якщо, звісно, все не стане на свої колишні місця. Втім, кажуть, що всіх справжніх чоловіків забрала війна і чомусь я схиляюсь цьому вірити.

Останнє: чоловіки, будь ласка, не будьте дівчатками. Я все-таки, мабуть, хочу колись дітей.

Розтрачена й знівечена душа

Тебе ніхто не любить, бо ти негідник.

...

Ти втратив її, бо був спражнім бовдуром. Інфантильним егоїстичним хлопчиськом, якому було чхати на весь світ. А їй не було. Коли зайшла мова про перспективу справді серйозних стосунків, ти просто злякався, не зміг прийняти правильного рішення, образив її і вона пішла. Бо ти бовдур, слабак і нікчема. А потім захотів помсти. Помститися їй, її друзям і всьому світові. З тієї самої миті, коли зрозумів, що вона більше не твоя і вже ніколи не буде твоєю, ти став різким і грубим з усіма, хто тобі траплявся — чи то мама, яка люб’язно приготувала тобі сніданок, чи тітка в магазині, яка подавала тобі хліб, чи п’ятирічна дівчинка, яка перечепилась через твій недбало пожбурений додолу рюкзак, поки ти кричав на когось по мобільнику просто на вулиці.

Кілька перших тижнів ти майже не вилазив зі своєї нори — штори заслонені, на столі згромаджено дюжину горняток, не реагуєш на благання мами піти нарешті в університет, тільки те й робиш, що вирячаєшся в монітор, це єдине, що тобі зараз до снаги. Ти у відчаї, але ніколи не признаєшся в цьому нікому, навіть собі. Духу не вистачить. Годинами клацаєш мишкою. Клац — пошта. Тут лише реклама, ти ж нікому не потрібен. Клац — соціальна мережа. Гордий, заходиш під ніком, бо наче не цікавишся «попсою», а насправді, ти такий як всі, просто лицемірніший. Клац — ще один акаунт і ще. Порожньо. Клац — скайп. Кілька людей помічено в онлайні. Не наважуєшся написати нікому, бо боїшся бути відштовхненим.

Ти все-таки інколи бачишся з людьми. Не надто часто, коли видираєшся зі своєї нори, щоб трохи соціалізуватись, бо все ж боїшся з’їхати з глузду. Соціальна спільнота досі приймає тебе. Котрась більше, а котрась зовсім трохи. Це тому, що ти, як і будь-які лицемірні боягузи зі шкіри пнешся, щоб внести туди свою вагому лепту, щоб тебе побачили, зацінили і запам’ятали; а ще приймають, тому що люди милосердні і благодійність — це просто добрий християнський жест. Але ніхто з них ніколи насправді не потребує тебе. Коли була вона — так; тоді ти чогось вартував, бо вона робила тебе Людиною. А коли ти знехтував нею все змінилось. 

Вона потрібна тобі і ти це знаєш. Світ потрібен тобі і ти це знаєш. Ти непотрібен нікому і це ти теж чудово знаєш.

Твоє життя — суцільний абсурд; немає жодного сенсу в такому існуванні. Ти це потрохи усвідомлюєш. Вирішуєш змінити тактику. Для початку перетворюєш свою печеру на кімнату середньостатистичного холостяка-студента. Виносиш брудний посуд, кидаєш в пральку одяг і постіль, від яких тхне. Одягаєшся в чисте, але не попрасоване і як компенсація, пахтишся торішніми парфумами.

Тепер слід кудись вилізти, адже захисне і тому любе серцю кубло вже набридло. Йдеш туди, куди шурують всі. Так легше загубитися в натовпі. Обираєш таке заняття, яким зараз модно займатися, — долучаєшся, до вуличних соціальних танців. А чому б ні — зараз це модно, до того ж часи, коли з чоловіків (хлопчисьок) кплять через танці давно минули. Згадуєш як танцював раніше, з нею. То найщасливіші твої спогади, коли її волосся торкалося твоєї щоки. Це все минуло і ніколи не повернеться. Це ж ти усе зіпсував, егоцентричний мерзотник. Ти переборов ностальгію і ступив на танцпол. ЇЇ не було, вона поки що старанно уникає місць, де ви бували разом. Тобі кортіло її побачити, однак, ти з полегшенням зітхаєш — так значно краще. Кидаєш оком, бачиш давніх знайомих, забутих на кілька тижнів, бачиш своїх викладачів, які привітно махають тобі рукою, бачиш новеньких незграбних танцюристів, які невпевнено вовтузяться на паркеті весь час оглядаючись. Бачиш сидячих «прекрасних дам», які долучились до спільноти, щоб врешті-решт знайти собі кавалерів, та це їм вже пів року не вдається. Ти байдужий до них, до них тут всі байдужі, надто вже нещасний в них вигляд. Однак, підходиш до однієї із них.

Білявка з пасмами по пояс, надмірними кілограмами і колодязем комплексів. Затонкі брови, сумні очі з безнадією повернені до танцполу. Вона як і ти нещасна, тільки ти це приховуєш, підморгуєш і запрошуєш до танцю і вона, не вірячи власним очам, непристойно швидко погоджується. Вона ще пам'ятає твій зірковий час, коли ти був на висоті і у танцях, завдяки тій, яка пішла від тебе навіки. Тебе тоді хотіли всі і ти був гордий, а вона не ревнувала і тішилась, що ти щасливий. Таки був... з нею.

Після восьми з половиною хвилин кружляння і тягання незграбної та важкої білявки, яка добряче до тебе притулилася, ти відкланявся і за інших обставин уникав би її довіку, якби не самотність. Тобі закортіло привітатись з давніми знайомим. За вином вони розповіли тобі новини за останні кілька тижнів. Ти слухав без особливого інтересу, але тішився, що вони спілкуються з тобою. Білявка не спускала з тебе очей, ковзала поглядом вздовж і впоперек, подумки заглядала під сорочку, згадувала вісім з половиною хвилин, мріяла і гаряче молилась про продовження. Ти все помітив, але не показав їй, бо ще не вирішив, що з нею робити далі.

Наступного разу ти знову прийшов на танцювальну вечірку. Ти відновив собі статус короля танцполу, соціалізувався. Ігнорував білявку, яка знову не спускала з тебе погляду. Це саме було і наступного разу. А на третій, ти знову її запросив...

Що тут незрозумілого, відома стратегія, чим менше показувати дівчині своє зацікавлення, тим більше, вона про тебе мріятиме, думав ти, адже це завжди діє. І тут подіяло. За три тижні ти провів її додому. За три з половиною провів і поцілував. За чотири ви до пізна гуляли містом після вечірки, тримаючись за руки, а за п'ять опинились біля твого помешкання... і зайшли. І залишились, до ранку. Тобі знадобилось десять хвилин, щоб звабити її. Всю ніч вона виконувала кожне твоє бажання, старалась з усіх сил, щоб задовольнити тебе, щоб ти захотів ще, шепотіла, що ти подобаєшся їй. Ти, звісно, не відповів. Білявка тішилась і дякувала благоудатній долі, думала, що її погана безвінцева карма зникла, що вона найщасливіша у світі. Ще довго думала, — наступні два місяці, поки ти крутив їй голову.

Ви продовжувала ходити разом на танцювальні вечірки, де ти запрошував до танцю здебільшого інших дівчат — струнких і граційних краль, які, ти знав, ніколи б тобою не зацікавились. Білявка як і колись сиділа весь вечір за столиком сама, тільки вже не з сумними очима, вона не тямилась від щастя! Ілюзія і самонавіювання творять дива. На жаль...

Одного разу на вечірку прийшла вона, яка все ще була і ще довго буде головним спогадом в твоєму серці. Як ти й хотів, вона побачила вас із білявкою, але кинувши в твій бік єдиний зневажливий погляд, з привітною усмішкою погодилась на танець з вродливим, ще не дуже вмілим, але старанним юнаком, який повністю заполонив її увагу. А потім ще хтось, і ще... Вона була життєрадісна і повна світла і більше жодного разу не звернула на тебе уваги. Їй було байдуже. Вона була дуже щаслива. Без тебе.

Твоєму розпачу не було меж, особливо в кінці вечора, коли ти зрозумів, що все для тебе безнадійно. Цього разу ти не провів білявку додому... Не згадав про неї і на наступний день, тиждень, два... Вона телефонувала тобі десятки разів, ти не брав слухавку, не відповідав на повідомлення, листи. Білявка не знаходила собі місця, впала в розпач, щодня ридала. Тоді було байдуже. Тебе оповила безмежна туга і тобі було всеодно, що її теж.

Коли тебе трохи попустило і ти врешті вийшов на двір, то десь у випадковому місці побачив розбиту горем білявку. З синяками під очима та червоними білками. Далео не вперше переступивши через гордість, вона підійшла до тебе, а ти просто запитав чого їй треба... Бідолаха кинулася бігти в невідомому напрямку. Наступного дня її знайшли бездиханну... з затиснутими пігулками в лівій руці.

...

Тебе ніхто не любить, бо ти негідник.

Про проблеми українського нейтралітету

рецензія на статтю Володимира Вітковського на ZAXID.net від 29.08.2008

http://www.zaxid.net/article/22715/

Важливим аспектом зовнішньої політики нашої держави є проблема вступу України до євроатлантичного союзу. В її контексті постає чимало складних внутрішніх питань, розв’язання яких сьогодні не є однозначним. Стаття Володимира Вітковського присвячена одному з них, а саме — проблемі українського нейтралітету.

Серед українських громадян євроатлантична інтеграція має як своїх прихильників, так і противників, кожні з яких наводять вагомі аргументи на користь своїх теорій. Прихильники антинатівських поглядів керуються категоричними і не завжди коректними гаслами, сформованими в Кремлі. Симпатики євроатлантизму, яких чимало серед української владної верхівки, підкреслюють благотврність вступу України до НАТО, наводять приклади співіснування в межах альянсу держав з різним соціально-політичним і економічним станом.

Автор, засуджуючи погляди одних і других (про це свідчить різка манера характеристики обох сторін за допомогою чималої кількостіслів і словосполучень із негативним оцінним забарвленням), намагається дати альтернативу «натовізації», якою є розбудова послідовно нейтральної України. Для обґрунтування цієї ідеї В. Вітковський наводить ряд аргументів, які вважає незаперечними. Найважливішим з них, на думку автора, є теза, закріплена ще 1990 року в 10 пункті Декларації про державний суверенітет України, підтриманої на грудневому референдумі 1991-го року дев’яноста відсотками населення усіх регіонів нашої держави. Ця теза засвідчує намір України «стати в майбутньому постійно нейтральною державою», відповідно до чого вона прагнутиме не вступати до жодних військових блоків і дотримуватися трьох неядерних принципів — не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Другим аргументом на користь такої позиції є ідейно-політичний розкол України, наслідком чого є протилежне бачення її населенням подальшого розвитку України, а відтак доцільності/недоцільності її вступу до НАТО. І, врешті, третім вагомим аргументом називається негативне ставлення більшості українських громадян до ідеї інтеграції в натовський альянс.

Аналізуючи згадані аргументи, а також переконання прихильників НАТО, що зводяться до усвідомлення неспроможності України витримати тягар зусиль та витрат, що їх треба докласти для ефективного убезпечення себе за умов нейтралітету можлива тільки як «програма глибоких соціальних реформ».

Однак, на жаль, Вітковський змальовує перспективу реалізації цієї програми тільки ідеями щодо реструктуризації армії, яку пропонує зробити на кшталт ізраїльської чи швейцарської, акцентуючи при цьому головним чином на необхідності уніфікації однострою військових структур. Як видається, проблема переоформлення української армії, хоч важлива, але не єдина з-поміж тих, що потребують негайних і глибоких соціальних змін у сучасній Україні в контексті її нейтралітету. Передусім впадає у вічі відсутність налагодженої політики щодо розв’язання паливно-енергетичних проблем України, шалено зростаючий зовніштій борг країни, глибока внутнішня економічна криза, що має стійку тенденцію до поглиблення, призводить до банкруцтв, закриття або загрози закриття стратегічних для України виробництв і заводів (зокрема, в металургійній промисловості та ін.), що, в свою чергу, узалежнює Україну від інших держав. Ці та інші проблеми мають, на мою думку, безпосереднє відношення до акцентованою Вітковським ідеї необхідності розбудови послідовної нейтральної України. Тому, вважаю, що автор, хоч і слушно піднімає згадану проблему, на користь якої виокремлює доволі вагомі аргументи, проте ілюструє їх надто поверхнево і недостатньо яскраво. Ще одним негативним фактором, який ускладнює сприйняття статті, є манера викладу матеріалу, яка, як уже зазначалося, характеризується рядом негативно-емоційної лексики та грубими формулюваннями, а тому є недостатньо коректною, що радше відштовшує, аніж привертає читачів до головної ідеї статті.

Ab imo pectore (з глибини душі)

Колись я писала ессе про залежності. На днях знайшла його в себе на комп’ютері — приємно було перечитати, адже текст ішов з глибини душі. Пригадую, пишучи я дуже захопилась процесом, виникало багато думок. В мене було небагато часу, щоб розкрити концепт і передати всі свої міркування, оскільки це було домашнім завданям на наступний день. Традиційно прагнула виокриметись і написати щось зовсім відмінне від інших, принаймні з моєї групи. Отож, щоб уникнути прісних і надто поширених стереотипних опіній про пороки сьогодення, я почала роздумувати що ж для мене самої є залежністю. Ну не алкоголізм, нікотин чи таблетки точно. Як і не більшість поширених вад. Так вже сталось, що не страждаю жодною заразою, чому дуже рада. Хіба лише кавою зловживаю, але і то не завжди, а лише в особливо напружені моменти мого студентського існування. Надто довго роздумувати не довелося, я одразу визначила, без чого не здатна жити. Це — ...

А втім, ось воно ессе. Дізнавайтесь по порядку. В такому ж вигляді, в якому я подала його на розгляд досвідчених експертів.

Залежність. Мій погляд

Однією із загрозливих проблем сучасності є залежність молодих людей (і не тільки) від різного роду спокус. Особливо гостро вона лежить сьогодні, у час стрімкого розвитку науки і техніки, що тягне за собою жорстку конкуренцію у всіх аспектах людської діяльності. Тому не дивно, що в мас-медія широко висвітлюють і застерігають проти залежностей. Здебільшого, в засобах масової інформації йдеться про згубну тягу до алкоголю, куріння, наркотиків, азартних ігор, інтернету; про зловживання їжею (зокрема, солодощами), кавою, ліками — знеболюючими, заспокійливими і снодійними, які виробники пропонують як панацею від усіх бід; про такі нездорові схильності як німфоманія, клептоманія та шопоголізм тощо. Цей ряд ще довго можна доповнювати.

Прийнято вважати, що залежність — це концепт із суто негативною конотацією. В одному з інтернет-ресурсів зустрічається така дефініція: «залежність — це дошкульне явище, яке завжди буде актуальною проблемою...» (http://www.netnarkotik.ru/ua_zalezhnist). Загалом, в сучасних працях, присвячених цій тематиці, домінують різко негативні оцінки цього поняття.

Але я хотіла б спростувати, що всі залежності є неодмінно дошкульними явищами. Звісно, якщо йдеться про алкоголізм, наркоманію, залежність від таблеток і т.п., то тут очевидно немає позитивного, ба, навіть нейтрального контексту.

Отже, в якому контексті можна говорити про залежність як про явище позитивне?

Спробую сформулювати інше визначення залежності, яке я вважаю більш об’єктивним. Залежність — це нестримна тяга людини до чогось. До чогось... А чи може це щось бути позитивним явищем? З упевненістю і на власному прикладі відповім, що так. Існують залежності, які не приносять ані жодної шкоди організмові, ані оточуючим, а навпаки сприяють працевіддачі, навчанню, а іншим приносить радість від споглядання. Серед таких залежностей називаю мистецтво, літературу, різного роду творчість.

Щодо мене, то вже рівно рік я насолоджуюсь одною потужною залежністю. Мова йде про танго. Аргентинське танго.

Аргентинське танго — танцювальний жанр, який з’явився у Буенос Айресі (Аргентина) на зламі 19 і 20 століть і фактично був створений емігрантами з Європи. У результаті зіткнення культур європейців і корінного латино-американського населення, і виник цей новий танець як спосіб самовираженння за допомогою музики. Танго народжене з багатьох інших танців, зокрема хабанери, польки, вальсу, корріди та ін.

Зараз танго танцюють без перебільшенння в усьому світі. Один невідомий тангеро на сторінках інтернет-форуму московського танго-клубу висловився так з цього приводу: «тангоманія... це дійсно манія, епідемія, яка захопила весь світ. Мабуть лише Арктика і Антарктика залишаються поза зоною її досяжності». Цікаву думку висловив мій знайомий тангеро: «танго — це окрема всесвітня мережа». І справді, куди б ми не поїхали, всюди існують танго-клуби, куди легко можна потрапити і відчути себе «своїм серед своїх».

Аргентинське танго — танець, що танцюють в парі, танець для двох. Традиційно, партнер запрошує партнерку на три танці. Перший — це знайомство в парі, другий — це тісний зв’язок, кульмінація, а третій — це прощання. Якщо партнери вже знайомі між собою, то це може моделюватись трохи по-іншому. Тангеро неодмінно повинні додержуватись етикету та спеціальних правил поведінки (Codigos) на танцполі. Унікальність танцю поляає в тому, що це повна імпровізація, а не заздалегідь завчений ланцюжок рухів. Оскільки танго — імпровізація на рівні кроку. Тому повноцінний танець може вийти навіть з тим, хто танго ніколи не танцював, а просто відчуває партнера.

Важко передати словами ті відчуття, яке пара відчуває танцюючи. Перш за все, виникає тісний емоційний, майже інтимний, зв’язок. Байдуже, чи люди, що танцюють в парі знайомі чи ні, чи подобаються один одному, чи ненавидять, чи одружені між собою, чи вперше бачаться... Це все відходить на задній план. В цьому є щось незвичне і цікаве.

Це соціальний танець, тому в ньому немає суперницва, межа між викладачами і учнями відносна. Кожен сьогоднішній учень вже завтра може передавати свої знання комусь ще, а відтак і самому стати вчителем.

Дозвілля з танго дуже цікаве і захоплююче. Щотижня відбуваються танго-вечірки, що називаються мілонгами. Для тангеро — це улюблений час. На мілонги ретельно вибираються, форма одягу — елегантна, обов’язкове спеціальне взуття.

Ця залежність, як і будь-яка інша, має певні особливі характерні симптоми. Спробую сформулювати головні з них: у тангеро почуваються нещасними, якщо вони не мають нагоди танцювати принаймні один раз в тиждень; вони всюди носять/возять з собою пару танцювального взуття; слухають танго-музику постійно; у їхньому вечірньому гардеробі домінує чорний колір; з приходом у танго, погляд на взуття та одяг різко міняється; будь-яка площа розглядається виключно з точки зору можливості її пристосування до танцполу; часто танцюють подумки; тангеро в кожній розмові щось згадують про танго; для них світ ділиться на танцюючих і тих бідолах, які не танцюють; вони не уявляюють своє життя з нетанцюючою людиною; весь час у повсякденному житті вони імітують танго-фігури, часом навіть не контролюючи власних дій.

Для нас, тангеро, танго — це життя, а життя — це танго. І навіть, якщо ми цілком виснажені, танго заряджає нас енергією, створює особливий настрій, абстрагує від повсякденних клопотів і суспільних проблем, відправляє у приємне забуття, за межі реальності. Невідомо чому, але факт, що як тільки ми ступаємо на танцпол, відчуваємо безмежне щастя і задоволення, аналогій яким нема в повсякденному житті. Живемо від мілонги до мілонги; весь тиждень в думках повертаючись до попередньої і з величезним нетерпінням очікуючи наступної. Дивимось десятки-сотні відео в інтернеті, намагаючись запам’ятати і скопіювати рухи аргентинських метрів танго. Вишуковуємо стільки ж нових треків і без кінця їх прослуховуємо; а чуючи музику уявляємо, як танцювали б під неї.

Танго пропонує цікаве, насичене проведення часу. Як правило тангеро збираються принаймні раз на тиждень на мілонзі, але також часто зустрічаються в кав’ярнях, щоб поспілкуватись і випити разом кави. Завдяки стійким правилам етикету, атмосфера у танго-середовищі (у клубах, на мілонгах чи заняттях, на дозвіллі) дуже приємна і сприяє розвиткові хороших манер у членів спільноти. Тангеро — це здебільшого прихильники старої школи галантності і ввічливості. Це інтелігентне товариство, де окрім власне танцю відбувається цікаве спілкування, переважно на світські теми (література, музика кіно, культурні події Львова та інших міст). Танго пропагує здоровий спосіб життя — на мілонгах чи будь-яких інших заходах танго заборонено курити, а постійні тренування на заняттях сприяють хорошому фізичному стану та зменшенню зайвої ваги. Крім того, приналежність до такої спільноти сприяє усвідомленню людиною свого місця в соціумі і своєї важливості для нього. Бути в танго-спільноті — це чудова нагода знайти хороших друзів і близьких за духом людей.

Звісно, це залежність. Але чи варто з нею боротися?...

Причини утворення субкультурних середовищ в Україні

Ні для кого не є новиною, що в Україні існує чимало субкультур. Це такі соціальні угрупування, які об’єднані спільними специфічними вподобаннями і більше чи менше виходять за рамки загальноприйнятих норм. В країні існує надзвичайно багато течій субкультур. Здебільшого це модні віяння із Заходу, особливо Сполучених Штатів Америки.

Причини їх формування різноманітні. Зокрема бажання і внутрішня потреба виділитись із загальної сірої маси за рахунок нетрадиційного одягу і поведінки; спроба самовираження, вияв індивідуальності; намагання стати у центрі уваги; метод протесту дітей (підлітків) проти дорослих. Останнім часом, до субкультур здебільшого належить молодь, хоча, досі існує так звана «стара школа».

В субкультур, як і в будь-яких інших угрупувань, є велика кількість супровідних атрибутів і ознак, які виокремлюють їх з-поміж «нормальних» людей. Найяскравішими і найпомітнішими прикладами є сленг (часто з великим вмістом нецензурних слів і лайки); стиль одягу і зачіски (яскраві кольори у представників субкультур гіппі, реґґі й панків та похмурі, з домінуючим чорним — у ґотів і металістів); стиль життя і поведінки (регулярні зустрічі представників окремих субкультур, традиційне проведення часу; викикнення у них чогось на зразок ритуалів); стабільний емоційний стан (емо — завжди сумні, дуже чутливі, витатуйовують сльозу під оком, кольори — поєднання чорного з рожевим; ґоти — похмурі, гнітючі, навіть страшні, задумуються про кінець світу, часто чинять суїцид, їх головний символ — скелет, чи зображення смерті в каптурі з холодною зброєю); нікнейми (прізвиська, які обирають собі представники субкультур).

Проте головним каталізатором майже всіх субкультур є музика. Багато з них сформувалось на підставі музичних захоплень засновників угруповань. Часто назви субкультур виникали за назвами музичних стилів (панки — панк; металісти — геві метал; рокери — рок, гард рок; репери — реп, гіп-гоп та ін.). Музика — невід’ємний елемент будь-яких субкультур. Вона надихає їх представників, об’єднує між собою. Музичні тексти і мелодії несуть головний настрій угруповань. Налаштовують їх до творчості, медитації.

Також субкультури виникають за статусом (мажори, лохи), назвами гобі (байкери, клабери), зовнішнім виглядом (растамани, скінгеди, нудисти, босяки) та чимало інших.

Під впливи субкультур найчастіше потрапляють підлітки, які прагнуть у такий спосіб привернути до себе увагу. У час розвитку і перехідного періоду від дитини до дорослого (який може тривати багато років) підлітки є дуже чутливими до всього зовнішнього світу. Тяжко реагують на брехню, на особисті стосунки, на невдачі, на зміни і т. п. Часом присутня недовіра до батьків, яких такі проблемні підлітки вважають чи не найбільшими ворогами.

Стаючи частиною якоїсь субкультури, вони намагаються бунтувати і виявляти численні спротиви і своє нерозуміння світу. Шукають і, головне, знаходять собі авторитети серед музичних виконавців, субкультурних ватажків, якихось неординарних, яскравих, але ймовірно кримінальних постатей тощо. Молодь бачить в субкультурах багато привабливого, скажімо, практично відсутність заборон, обов’язків, потреби відповідальності... Вони просто йдуть за течією, разом із собі подібними, і не задумуються про майбутнє. Найприкріше те, що, навіть виділившись з так званих «сірих мас», вони стають цілком «бездумними масами», якими легко маніпулювати і відмивати гроші.

Загальновідомим фактом є те, що невід’ємними атрибутама у майже будь-якій субкультурі є алкоголь, цигарки, вільний секс, наркотики та галюциногенні речовини. Тому для виробників і розповсюджувачів цих речовин, а також лікарів (психоаналітиків, венерологів) та ін. існування проблемної молоді є дуже необхідною. Але, мабуть, найбільше з них користають їхні ж ватажки, які використовують несвідому й легкокоманіпульовану молодь у власних потребах. Тут може йтися про кримінальні злочини, навіть убивства.

Я вважаю, що субкультури — це спосіб самовираження здебільшого закомплексованих людей, яким не вдалося привабити до себе увагу нічим іншим, окрім свого зовнішнього вигляду. Частково в цьому є провина батьків, які не зуміли навчити своїх дітей відрізняти добре від поганого (щоправда, вважається, що великою кількістю представників субкультур серед підлітків є діти з неблагополучних чи неповних сімей, або ті, чиї батьки в період дозрівання їх дітей знаходились за кордоном на заробітках). А частково і влади, яка закриває очі на діяльність і розповсюдження субкультур, що може в результаті привести до фатальних наслідків.

Від початку нового тисячоліття кількість субкультур дуже сильно збільшилась. Виникли зовсім нові, чудернацькі і наразі зовсім незрозумілі мені течії. Ось кілька прикладів: покоління Х, вершники на драконах, глушителі, какофоністи, рейвери, стріт-едж, паркур, кіберкультура та багато ін.

Ми не можемо конролювати виникнення субкультур, оскільки потреба в них все одно буде завжди. Залишається сподіватись лише на те, що віяння, які з’являються будуть креативними, а не деструктивними, і не приноситимуть шкоди оточенню, натомість розвиватимуть і об’єднуватимуть ініціативну молодь.

Варіації на тему жіночої дружби

Вона взагалі існує?! Одвічна загадка. Я не вірила. Зрештою, як і багато людей.Як нещодавно виявилось — даремно. Життя, при чому моє власне, довело мені, що я жахливо помилялась.

Міркування, які супроводжували мене все життя виглядали так: жінки це такі сучки, які свідомо і сплановано руйнують всім життя, в тому числі собі. Жінки — це вселенське зло. Жінки покликані розбивати чужі сім’ї, відбивати чужих чоловіків, руйнувати чуже щастя. Розплідниці розпусти, спокуси і залежності. Мстиві і заздрісні. Інтригантки та істерички. Всі жінки — відьми.

Щодня я отримувала підтвердженя цьому. Щомиті. З кожною наступною, яку зустрічала на шляху. Як не дивно, я ніколи не відчувала жіночої солідарності. В моєму житті з ранніх років найважливішими людьми з оточення були хлопчики, хлопці і чоловіки. Ми часто висміювали жіночу кумедну логіку, поведінку, психологію і навіть зовнішність. Я завжди була своя серед пацанів. Tomboy — характеризували мене американські скаути, з якими познайомилась якось влітку. Мені було років чотирнадцять.

Проте ситуація колись мусіла змінитись. З часом (з віком!) мене почали смертельно ревнувати дівчата моїх друзів-чоловіків. Вони з неймовірною швидкістю і спритністю вносили деструкцію у наші стосунки і дружба блискавично руйнувалась. Як доміно. Як картковий будиночок. Тоді я, закономірно, ненавиділа їх ще більше і чомусь страшенно ображалась. Паршиві сучки! Була налаштована проти всіх жінок в засаді і справді не розуміла як можна з ними щось мати до справи.

Їхня реакція і досі незмінна на мої винятково дружні контакти з їхніми чоловіками. Тут все по-старому.

Однак, в моїй свідомості дещо змінилося. Суттєво змінилося. Не знаю як пояснити це. Мабуть, просто хотілось спробувати щось нове. Якось я просто стала відкритішою до них і почала пускати в моє життя. Спочатку була ВОНА, ПЕРША.... ПРІМА. Пристрасна, гаряча, палка, вогненна, богемна. Назавжди залишиться єдиною і неймовірно особливою. Зрештою, наші стосунки ґрунтувались не на дружбі спочатку. Дещо інше. Інше... У нас було пів року. Мені цього цілком вистачило, щоб мати неймовірні спогади решту свого життя. Вона розмалювала мої будні яскравими барвами, позбавила маси комплексів, стала родзинкою в моєму житті, а головне — цілком змінила світобачення. Я почала дивитись на жінок зовсім іншими очима. Відтоді я захоплююсь, дивуюсь, насолоджуюсь. А іноді навіть розумію.

Коли наші часи вже минали, з’явилась ще одна — АНГЕЛА. Чиста, світла, духовна, біла, невинна, щира, сердечна. Таких більше не існує. Вона впала з небес і робить життя всіх простішим. Неймовірно наївна, що є її найбільшою окрасої, при тому по-життєвому мудра. Авантюрна, креативна і смілива. Вона як оберіг. Моє миле дитя. Крихітна філліола. Вона завжди робить легше. Лікує найтяжчі рани.

Була ще одна. Нарешті я знову зустріла цю пташку. ПЕКТОРА. Вона з мого далекого минулого. Я відкрила її одного разу, багато років після знайомства, і потягнулась до неї. Чому не помічала її раніше? Сліпота?! Ніжна, тендітна, довірлива, віддана, делікатна і страшенно дотепна. Дуже різна. Часом дівчисько, — юнка в кросівках, а часом вишукана королева, за якою повертаюсь голови обидві статі. Вона завжди розуміє. Все розуміє. Не потребує слів.

Мудрість віків вчить, що друзі пізнаються в біді. Я мала змогу переконатись в їхній щирості. В мої найгірші години саме ці три феміни не дали несказанним тузі і печалі зжерти мене. Прибігти покинувши всі свої справи. Всю ніч тримати мене за руку. П’ять годин розмовляти по телефону. Цілісінький тиждень вигадувати що раз інші розваги, аби лиш я не думала про свої нещастя. Не задавати дурних запитань, не жаліти, не плескати по плечі, а просто слухати. Або мовчати зі мною. Жертовно. Сердечно. Віддано.

Цих жінок я ніколи не забуду, не покину, не віддам, не зраджу, не дам в образу.

.............................

Так, я люблю жінок. А чоловіків? Тепер час задуматись над цим.

Роздуми про добро

Не раз ми стверджуємо, що світ, в якому живемо — жорстокий і несправедливий, що навколо повно негараздів і годі добитись від когось співчуття в найважчі хвилини. Цей світ робимо ми самі і в такому разі не маємо права скаржитись. Кожен може зробити щось добре, хай навіть дрібку, це змусить інших задуматись і зробити те саме. Дарувати тепло і любов так просто. Відкрий своє серце.

Добро — це морально-етична цінність, що протистоїть злу, а точніше — це позитивні моменти в житті людини, що відповідають її зацікавленням, мріям і пристастям.

Здебільшого, людям від природи властиве бажання добра. Воно є не тільки гіпотетичним, а й вродженою основою в самій людській сутності, яка є постійною і стабільною для всіх людей, в усі часи і на всіх територіях.

Безсумнівно, ця моральна чеснота пов’язана із волею людини, тому може бути непостійною і мінливою залежно від її настрою чи стану. перед кожною людиною постає проблема вибору між добром і злом, і кожен сам, згідно зі своїми моральними засадами і переконаннями, повинен вирішувати, що він обере.

На жаль, жити тільки добром в сучасному світі дуже важко, значно легше бути жорстоким і байдужим. Люди перестали допомагати один одному, робити добрі справи, дотримуватись найелементарніших правил поведінки. Кудись поділись чуйність, доброзичливість, любов і повага до інших. Хоч у світі цілком очевидне існування природнього та незмінного добра, що виявляється в ідеях досконалості та неймовірної перфекції в органічних ісотах і творіннях.

В українському прислів’ї говориться: «Робиш добро — не кайся, робиш зло — зла сподівайся». І справді, якщо творитимеш добро — воно повернеться тобі сторицею, але якщо ти замислив щось недобре — те саме отримаєш натомість, адже все в цьому світі взаємопов’язане. Є ще одне прислів’я : «Як ти до людей, так і люди до тебе», а у Святому Письмі сказано: «Відступи від зла й чини добро, і житимеш повіки!» (Пс. 37.27).

Добрими є такі вчинки, які не суперечать Божим Заповідям. Добра людина ніколи не скривдить ближнього, не заздритиме, не привласнить собі того, що надбане працею інших. Така людина не матиме гріха лінощів, гордині, лихослів’я, крадіжок і таке інше. Буття доброї людини виявляється у високоморальній діяльності і по

ведінці та доброчесності. Наприклад, допомогти старим, дітям, хворим і немічним чи підтримати в складній ситуації того, хто цього потребує.Кожна людина повинна пам’ятати це і робити добро, бо, як твердить українське народне прислів’я, «Хто робить погане того страх жене, а біда зустрічає».Будьмо добрими, живімо за Божими Законами і світ зміниться на краще!

(Дещо переосмислений академічний твір)