Жіноче Обличчя Української Театральної Сцени

Прелюдія №2 до гендерно-театрального академічного ессе.

Існує поширена думка, що сцена — територія радше чоловіча, аніж жіноча. Про це часто говорять знавці театрального простору, а також самі актори. Є значно більше відомих акторів-чоловіків, ніж жінок. Це саме стосується театральних критиків, драматургів, сценографів, режисерів і, звичайно, художніх керівників. Відповідно, переважна більшість глядачів та поціновувачів театру — жінки. Зрештою, ця тенденція спостерігається не лише в театрі. Відомі чоловіки — явище більш звичне, ніж відомі жінки.

Коли на гендерних студіях в Українському Католицькому Університеті в весняному семестрі 2011 р. викладачка запропонувала групі скласти список сотні відомих українських жінок, то після півгодинного штурму мозку, спільними зусиллями ми лише спромоглися скласти список, який налічував заледве чотири десятки знаменитих українок від Київсьої Русі (Княгиня Ольга) до Незалежної України (Юлія Тимошенко). Щодо театралок, то, методом консенсусу, справді відомими визнали лише трьох — Марію Заньковецьку, Соломію Крушельницьку та Олімпію Добровольську, і додали їх у список.

Однак, хіба відсутність розповсюдженої інформації про життєвий шлях і творчість інших діячок українського театру свідчить про те, що вони менш видатні? Звичайно, що ні. Це просто суттєвий недолік української гуманітарної політики, в контексті якої ми чуємо більше про жінок-політиків чи бізнез-леді, аніж про діячок культури і мистецва. Втім, ситуація потрохи стає кращою; передусім це стосується письменниць і поетес та майстринь художньої фотографії. Варто сподіватись, невдовзі ця тенденція дійде і до українського театру.

Щоб звузити територію дослідження, у ессе йдеться про трьох видатних жінок українського театрального простору, які є вихідцями зі Львова і є представниками різних театральних професій, в історичному контексті. Це Тетяна Каспрук (провідна актриса і співзасновниця Львівського Молодіжного (тепер Академічного) театру ім. Леся Курбаса), Світлана Веселка (одна з лідируючих українських театральних критиків кінця ХХ - початку ХХІ століття) та Вірляна Ткач (режисер театру Ля МаМа та засновник Мистецької групи "Яра").

Ессе з'явиться незабаром. В оригіналі англійською мовою.

Do we really need to sleep ?

Sleep is a powerful influence on all our lives, and a 60-year-old person has spent almost twenty years asleep. The traditional theory about sleep is that our brain needs to rest for several hours to refresh itself and to 'file' in our memory everything that has happened to us during the day. We can put off sleeping for a limited period, for instance if we go to an all-night party, but sooner or later we have to sleep. If we are not allowed to sleep, we suffer hallucinations, and eventually die.

However, Dr Ray Meddis has a fascinating new theory. He suggests that we don't really need to sleep at all. We sleep only because our brain is 'programmed' to make us do so. he believes that the sleep instinct originates from prehistoric times. Primitive man was 'programmed' to sleep to protect himself from the darkness with its many dangers. Animals seem to have been similarly programmed. The number of hours they sleep does not depend on physical activity but on how much time they need to eat. Horses, cows and elephants, for example, which spend many hours eating, sleep only 2 or 3 hours. Cats, on the other hand, who have a lot of spare time, sleep for 14 hours a day, more than half their lives.

According to Dr Meddis, the 'tiredness' we feel at the end of the day is produced by a chemical mechanism in the brain which makes us sleep. We are 'programmed' to feel 'tired' or 'sleepy' at midnight, even if we have spent the day relaxing on the beach or doing nothing. Dr Meddis believes that the unpleasant symptoms we suffer when we don't sleep enough are not because we have not rested but because we have disobeyed our brain's programming. The longer we don't sleep, the worse we feel. But Dr Meddis believes that if scientists could locate and 'turn off' the sleep mechanism in our brain that produces tiredness, we could live completely normal and healthy lives without sleeping.

So is sleeping a waste of time? Well, even Dr Meddis does not deny the great psychological value of sleep, and he asks us, "if scientists invented a pill which, if you took it, would keep you awake for ever, would you take it?"

[Can't identify the author]

Апокрифи Лесі Українки. Візуалізіція.

Хочу подумати трохи про дуже виняткові для мене твори Лесі Українки. Йдеться про ті, які небезпідставно, хоч подекуди без ініціативи поетеси, називають апокрифами.

[Апокриф — стародавній релігійно-легендарний твір, зміст якого не цілком відповідав офіцій ному віровченню і який відкидався церквою, не визнавався нею священним]

На жаль, чи на втіху, моє студентське життя в Українському Католицькому Університеті підходить до кінця. Кілька років тому, коли я щойно вступила, ми вивчали класнючий і дуже насичений предмет про вплив релігії (передусім християнства) на літературу 19-20 століть. В процесі занять часом дивились фільми — екранізації літературних сюжетів, які ми аналізували (ну, якщо відверто, намагалися аналізувати).

"На полі крові" Лесі Українки — твір, який не можливо прочитати і залишитись байдужим. Не вдаюсь до переказів, бо кожен неодмінно повенен прочитати цей текст (тут), і власних тлумачень, бо вважаю, що недоросла ще до того. Хочу просто констатувати, що це дуже сильна річ, не дивно, що вона ось уже десятки років зчиняє навколо себе багато бурі і провокує режисерів візуалізовувати сюжет — на сцені, чи на екрані. Почну зі свого першого такого знайомства.

Тоді, на першому курсі, після читання "На полі крові" та ін. творів Л. Українки ми подивились однойменний фільм Я. Лупія. Завданням було написати на нього рецензію. Це було складне завдання, адже всі ми, першокурсники, ще ніколи не робили цього, та й взагалі мали небагато досвіду "думання", "порівняння", "аналізу". Та все ж якось спробували все виконати. Подумати тільки, перша рецензія в моєму житті. Це все було так давно, я вже ледь пригадую. А на днях переглянула цей фільм знову, — якось згадала про нього, коли читала це інтерв'ю з Олегом Цьоною, який зіграв у фільмі самого Христа.

Подаю текст моєї рецензії. Перечитуючи, ловлю себе на тому, що змінила б-додала б дещо то там, то сям. Проте з більшістю сказаного все ж згодна. Ось як я написала колись там в 2008 році:

Рецензія на фільм «На полі крові. Aceldama»

Нещодавно ми дивились художній фільм Ярослава Лупія «На полі крові», що був знятий за мотивами драматичних творів Лесі Українки, а саме:

* «На полі крові»;

* «Йоганна, жінка Хусова»;

* «Одержима».

У всіх вищезгаданих творах сюжет містить євангельські мотиви.

Ярослава Лупія вважають генієм і класиком українського кінематографу. І не дивно, адже його творчий доробок насправді обширний і дуже різноманітний. Крім того, режисер став одним із перших, хто екранізував тексти Лесі Українки.

Але, як і кожен старт, я вважаю «На полі крові» не дуже вдалим. Фільму не вистачає переконливості. Він не зачіпає глядача так, як це вдається Лесі Українці у книгах. І це дивно, оскільки в кіно, режисер спроможний, окрім текстів, маніпулювати ще картинками й образами. Ще одним недоліком я вважаю те, що у фільмі немає чіткого розмежування між кількома сюжетними лініями, і це дещо спантеличує глядача.

Також фільм не вражає монтажем і комп'ютерною графікою, незважаючи на те, що знятий порівняно недавно — у 2001 році. Тому деякі фрагменти здаються просто примітивними (скажімо поява з неба Ісуса Христа в оточенні яскравої світлової плями наприкінці фільму) і не сприймаються з такою серйозністю, з якою мали б за сюжетом.

Всі вищезгадані драми Лесі Українки є трагедіями, але фільм не надто зачіпає глядача і він не співпереживає з героями.

Сценарій фільму надзвичайно наближений до драм Лесі Українки. Режисер не повважав за потрібне додати жодних вкраплень, які відступали б від сюжетів книги. Як на мене, це досить сміливий прийом, не дуже поширений у сучасній екранізації літератури.

Окрім знаменитого режисера, у фільмі знялися справжні перлини українського кіно і театру, такі як Олег Цьона, Анатолій Дяченко, Володимир Задніпровський, Ірина Роєва, Святослав Максимчук, Ірина Мельник та ін.

Я вважаю, що як би там не було, загалом фільм — непоганий, а такий початок вселяє надію в подальший успішний розвиток українського кінематографу на основі класичної української літератури.

Це ще не все.

Окрім фільму, хочу звернути увагу на ще одну візуаліацію Лесиних творів. Це без перебільшення грандіозна постановка Володимира Кучинського 1995 року, що була охрещена просто і влучно — "Апокрифами". Тут я теж не берусь нічого аналізувати, бо взагалі вважаю, що не маю на це жодного права. Відчуваю, що наскільки геніальними є твори самої Лесі, рівно настільки ж геніальною і довершеною є ця постановка (зрештою, як і все, що народжується в цьому театрі). Будучи вже на фінішній прямій свого навчання в УКУ, в мене є ще один чудовий предмет частково пов'язаний з літературою. Називається "Апокрифи в богослужбових книгах, іконографії, художній літературі". Дійшовши до художньої літератури, ми не оминули й Лесі Українки. Якраз в цей час, після тривалої перерви театр включив цю виставу в репертуар листопада і ми всією групою здійснили культпохід на перегляд. Було чудово. Слова, добрі відомі нам з поем, так промовисто і виразно промовляли до нас зі сцени, так зачіпали за живе. Рухи акторів, інтонації, а особливо музика (з приватних джерел знаю, що вона запозичена у митців-євреїв, з якими курбасівці якось разом займались тренінгами в центрі Ґротовського в Понтедері, Італіє), влучно підкреслювали той чи інший месидж, були довершеними і подекуди змушували затримувати дихання, щоб не випустити жодної деталі. *** Нас зібралось 12 людей і всі залишились в захваті. Більше того, всі зійшлись на думці, що як тільки випаде нагода, підемо на цю виставу ще раз, а ще з новим запалом поринули в читанням текстів Лесі Українки.

Подаю фрагмент дискусії, яку ми провадили на занятті рівно за тиждень після вистави. В основному, тут розмірковування викладача і кілька коментарів однієї студентки. Я була активним слухачем, цього разу без коментарів..:

На останок закликаю вас: цінуйте українське. Воно класне.

Серденько сумує, плаче

Вона була сумна, бо її боліло серце. А мене серце ще не

боліло; а може я хочу, щоб всі думали, що не боліло;

а може я сама не знаю. І я сказала їй:


• 
  

  

  
я заздрю тобі

  здається, я так відчувати не вмію

  а може просто боюсь

  розчарувань і болю

  з хвилевими насолодами легше

  але воно ефемерне і несправжнє

  просто симуляція щастя

  а справжнє може завдати болючих ран

  які все кривавлять

  і не пускають

  а воля в кінці безконечного тунелю

  тунель — це вихор пережиттів

  тому заздрю


  
  

  
***

  
  

  
Якийсь вірш вийшов. Білий. Гіркий.


  Не сумуй маленька, життя випробовує наші серденька. Та вони міцні.

Перше грудня. Вірш дитячих літ

Перше грудня! Зима почалась!

Втіха і радість звідусіль примчалась.

Діти радіють, в снігу сидять,

Граються, бавляться на санях мчать.

Всі у чеканні зимових свят,

Втіха сповила усіх малят.

Бо ж перше свято — це Миколая,

Дарунки всім нам він принесе,

А далі і інші свята ступають,

Сходинками аж до кінця зими.

Мені було 10 років. Згадала собі цей віршик тепер.

Потішилась. Та й все.

Стів Джобс. Посмертна шана безсмертній людині

Я щиро любила Стіва, жодного разу в житті його не бачивши.

Зараз я вже закінчую університет, а з першим Mac-ом в своєму житті я познайомилась ще у три роки. Далеко на початку 90-х комп'ютери були шаленим дефіцитом і предметом розкошу в Україні, але моєму батькові якось вдалося роздобути великий та не дуже портативний Apple. Силуюсь пригадати, що то була за модель, але пам'ять зраджує. Батьки, обоє професори, використовували комп'ютер здебільшого для роботи, проте часто дозволяли мені бавитись в тепер уже класичні ігри. Невдовзі, в 1996 році, їм випала нагода потрапити в США, що теж вважалося заповітною мрією кожного середньостатистичного українця. Серед численних коштовних дарунків, які вони привезли всій родині, був наш черговий Mac. Важко повірити, але він досі працює. Звісно, ми змінили вже десь із дюжину комп'ютерів з того часу, але того, привезеного з США, ніяк не наважуємось здихатись. Зайве зауважувати, що кожним нашим комп'ютером з далекого 1993-го і дотепер був Mac.

Здавалося, моєю найбільшою проблемою в молодших класах школи було те, що я не могла обмінюватись із друзями компактами з іграми, адже у решти були PC. Тільки трохи згодом я почала розуміти як сильно мені пощастило. Яким кумедним мені це все здається тепер! Зрештою, коли я була у 8-му класі, моя вчителька з англійської мови дала завдання написати твір про якусь переворотну револіцію 20-го століття та презентувати її перед усім класом. Перш ніж почати свою презентацію мені довелось послухати про Пеніцилін, Зникнення імперій та Дослідження Космосу. Клас не очікував почути те, що приготувала я. Я, завжди віддалена від техніки, розповідала про модерні комп'ютерні технології, про те як сильно ми завдячуємо Apple та

його революційному впливу на життя мільйонів людей. Починала із біографій Стіва і Воза, які знала на зубок. Плавно перейшла до історії Apple від заснування до останніх генерацій

Power Book. За декорації в мене панували численні знімки комп'ютерних геніїв та їхніх винаходів, які я завбачливо підготувала наперед та власний iPod. Мене спантеличено, але зацікавлено слухали однокласники. Пригадую, я тоді отримала найвищих бал і стала заслуженим знавцем Apple у всій школі.

Я досі не вмію користуватись Windows, досі не знаю що таке комп'ютерні віруси і врешті не потерпаю від огидних дизайнів та типографій. За це я довіку буду вдячна Стіву, а Mac завжди буде моїм вибором.

Я лише один день тому повернулася до України з США. Я провела там кілька місяців і за цей час була у більш, ніж пів десятку крамниць Apple, зокрема в Баффало, де я рівно місяць тому купила свій досконалий та розкішний MacBookAir (так і крутиться в голові з його реклами: New, Faster), Нью Йорку, Філадельфії, Вашингтоні, тощо. Бездоганний сервіс, приємний і компетентний персонал, і завжди чудові відвідувачі з витонченим смаком.

Ще кілька годин тому, в літаку рейсу Нью-Йорк-Лондон, ми ділилися з випадковим новим знайомим із Шотландії про те як любимо Apple, про те, наскільки простішим стане наше життя з OS X Lion та iCloud і про те, яким генієм є Стів Джобс. А сьогодні вранці, першим, що я довідалась, коли прокинулась, — що його не стало.

Це вперше я написала щось на честь чийогось відходу в краще в життя. Може тому що, ще ніколи стикалась із тим, коли зовсім не ясно хто ж посяде на його місце? В цьому випадку, загальновідоме правило, що всіх можна замінити, зовсім не спрацьовує.

Дякую тобі Стів, спи спокійно.

У. Я.

06. 10. 2011

Не ганьбіть себе, жінки

Любіть себе щодня, тоді інші робитимуть те саме.

На вулицях практично безлюдно. Всі святкують псевдосвято. Дівчата огидно розфуфирені, не зважаючи на мороз, шпацерують в тонесеньких капронках; ігнорують шапки, щоб не зіпсувати зачіски. Сканують поглядом горизонт, кліпають нафарбованими очиськами і шморгають червоними змерзлими носами. Побачивши привабливих представників мужньої статі, жадібно пожирають їх очима в очікуванні жалюгідного букетика за 25 грн.

Якщо котрійсь не пощастило із увагою чоловіків, тоді вона шукає розваг з подругами і тягне їх по крамницях, адже треба якось себе в втішити з такої особливої нагоди.

Якщо раптом у цей день випало йти на роботу, з їхнього лиця не сходить невдоволена гримаса аж до вечора. Ситуацію може врятувати лише квітка від шефа і пів сотні вітань в соціальній мережі.

Домогосподарки з нетерпінням чекають на презенти від чоловіків і щиро розчаровуються, якщо їхні кращі половинки не відзначать їх чимось "з душею".

В мене це все викликає сум і розчарування. Я зовсім не знала радянщини, в міру дати свого народження, однак, такі примітивні свята змушують мене відчувати себе його частиною.

Чому б не заснувати свята вишиванки, української ідентичності чи єдності сходу і заходу? Відповідь: для чого, якщо совєти залишили нам чудовий спадок, яким можна користуватись ще десятки років не задумуючись про власну неповторність.

Сьогодні ми — я і ті, хто зі мною, — абстрагуємось від реалій васьмова марта і працюєм, працюєм, працюєм, намагаючись не дратуватись видовищами.

Бажаю вам, щоб кожне 8, 12, 19, 24 березня, а також 2, 9, 16, 29 квітня, а також 5, 10, 14, 21 травня і .... були сповнені для вас втіхою і позитивом. Пам'ятайте: людина сама володіє своїм настроєм, вона сама господар свого життя, слід кожен день робити святом, а не шукати прив'язки в календарях.

Безтурботньо

В кімната спалахують і підморгують вогники на декоротивному дереві, помаранчевий світильник створює затишок. Свіжо, але тепло. З лептопа лунає Вен Моріссон, який створює найкращий настрій. Дивне якесь відчуття, чи то чергова депресія, чи апатія, чи, може, втома. На столі багато шоколаду, який шматком за шматком тане на язику. Порожніє вже друга склянка сухого червоного. Вже кілька разів репетував телефон і залишився проігнорованим. Зараз не час відповідати на дзвінки, не час чути тих, що по той бік слухавки. Час прислухатись до свого натхнення, час дистанціюватись від соціуму... Вперше за багато місяців. Тепер ясно, що він мав на увазі, коли описував це відчуття хвилевої байдужості до світу. Ще кілька годин тому, відчувався справжній жаль за тим, що довелось залагоджувати непрості справи найважливішої категорії замість того, щоб тішитись з друзями в горах... Змиритись вдалось, червоний трунок розслабив мозок, допоміг абстрагуватись від метушні і проблем. Слід користати з миті і ловити натхнення. Завтра воно піде. Все найкраще закінчується вранці, щоб колись знову повернутись, вночі...

Всі дівчатка — козли

Дивлюсь в минуле крізь усе життя і згадую багато випадків, коли спілкувалась з чоловіками, входила в інтерес і починала цікавитись суб'єктами більше, аніж на рівні простих співрозмовників. Що може вразити в чоловікові? Перед усім галантність і дорослість; риси до болю рідкісні і цінні. Пригадую всього кілька випадків виявів справжнього джентельменства в мій бік. Солодкі, милі спогади. Для мене джентельмени починаються в Польщі, потім закінчуються в Польщі, потім з'являються Нідерландах, потім знову в Польщі. Там і закінчуються.

Бездоганні манери, відшліфовані роками; інтелігентність і начитаність; природній шарм, зачаровуюча усмішка, грайливий (роздягаючий, розумопоглинаючий) погляд, приємний тембр, сильні руки; неймовірна впевненість на межі із самовпевненістю; інтелект, інтелект, інтелект!

Коли стикаєшся з чималою кількістю українських представників слабкої (читай: чоловічої) статі, то виникає бажання

оберігати їх, ніжних, тендітних, беззахисних істот, які так часто губляться в своїх рішеннях, так повільно дорослішають, так сильно потребують допомоги якоїсь матусі чи старшого наставника… Намагаються імітувати

джентельменство… Не можу стримати лукаву посмішку, коли це виходить жалюгідно, а переважно так і трапляється. Смішні маленькі хлопчики! Байдуже скільки їм — 20 чи 45. Виходить, що до них як власне чоловіків (о, пробачте, любі чоловіки, за мій фатальний, категоричний егоїзм) ставлення з боку жінок конс'юмеристське. На кшталт: «Мммм, милий, хочу.» Здебільшого, для короткотермінової одноразової акції. А невдовзі трапляється знову те саме. Це якийсь просто невпинний ланцюжок, коли щоразу натрапляєш на те саме в тому чи іншому прояві.

Тоді відбувається дивна річ: своєрідна заміна ролей. Ми максимально наближаємось у своїх рисах до чоловіків, наші власні риси стають маскулінними, ми позбавляємось сентиментів, надаємо більшу перевагу механіці та електриці, ніж кухні чи шопінгу. Нас починають цікавити інші жінки і це прекрасний момент усвідомлення неактуальності, скажімо, релігійних настанов. В чоловіків відбувається те саме. Як часто останнім часом ви бачите чоловіків-краль у вузеньких штанах і з торбинкою через плече, за яку ще 15 років тому чоловіка би згноїли за педарастію? Як часто ви чуєте, що чоловік дивиться мильну оперу чи няньчить вдома немовлят? Я — щодня. Є один прекрасний момент: у цій підміні ролей ми врешті здатні вирішити задачку колишнього суспільства про так звану«неможливість дружби між чоловіками і жінками». Зараз ми, як ніколи з ними близькі, маючи спільний фактор — усвідомлення потреби перебудови суспільства.

Важко розглядати сучасних чоловіків як пожиттєвих партнерів. Наприклад, мені — дуже. Я чітко усвідомлюю, що не

хочу, щоб мої діти були схожими на жодного з них. Можливо, я б хотіла, щоб вони успадкували якусь окрему рису, чи ваду (світ досконалий у своїй недосконалості), але, щоб цілком стали їхньою копією — ніколи. Натомість, коли, скажімо, розмірковую над тим, якби моя дитина перейняла всі риси Марічки — розпливаюсь у приємній посмішці. Згадую про ніч серпня 2009 і серджусть на проблему недосконалості статевості.

Особисто для мене з цієї непростої дилеми життя — чимало користі. В мене дуже багато друзів-чоловіків. Справжніх друзів. І, мабуть, жодної істинної подруги (за винятком трьох фемін, про яких неодноразово йшлося і буде йтися все моє життя). Немало уподібнена до чоловіків, я добре їх розумію, а вони мене. У результаті, виходить гармонійне спілкування на усіх рівнях. Я можу на них покластись, захоплюватись ними, проводити дозвілля, планувати серйозні проекти, втілювати найсміливіші плани (бо з жінками — ні). Однак, не можу думати про них, як про потенційних продовжувачів мого роду — одразу стає млосно і огидно, наче йдеться про інцест чи ще якесь страшне збочення.

Що може вразити в чоловікові? Я уже перелічила, не раз і не тільки тут. Однак, чи на довго? На день? Тиждень? Рік? П'ять років? Нехай. Але ж, ради Бога, не на все життя. (!)

Завдяки важкій суспільній ситуації, що поступово складалась останні десятки років і зараз остаточно випливла на поверхню, ми можемо простежити за численними недоліками устабільненого ладу стосунків, який вичерпав свою актуальність. Межі, в які всунула нас релігія, мораль, а потім широкий загал і передання традицій поколінням — надто вузькі. Слід давно вже все переглянути і осучаснити цю модель. Якщо, звісно, все не стане на свої колишні місця. Втім, кажуть, що всіх справжніх чоловіків забрала війна і чомусь я схиляюсь цьому вірити.

Останнє: чоловіки, будь ласка, не будьте дівчатками. Я все-таки, мабуть, хочу колись дітей.

Розтрачена й знівечена душа

Тебе ніхто не любить, бо ти негідник.

...

Ти втратив її, бо був спражнім бовдуром. Інфантильним егоїстичним хлопчиськом, якому було чхати на весь світ. А їй не було. Коли зайшла мова про перспективу справді серйозних стосунків, ти просто злякався, не зміг прийняти правильного рішення, образив її і вона пішла. Бо ти бовдур, слабак і нікчема. А потім захотів помсти. Помститися їй, її друзям і всьому світові. З тієї самої миті, коли зрозумів, що вона більше не твоя і вже ніколи не буде твоєю, ти став різким і грубим з усіма, хто тобі траплявся — чи то мама, яка люб’язно приготувала тобі сніданок, чи тітка в магазині, яка подавала тобі хліб, чи п’ятирічна дівчинка, яка перечепилась через твій недбало пожбурений додолу рюкзак, поки ти кричав на когось по мобільнику просто на вулиці.

Кілька перших тижнів ти майже не вилазив зі своєї нори — штори заслонені, на столі згромаджено дюжину горняток, не реагуєш на благання мами піти нарешті в університет, тільки те й робиш, що вирячаєшся в монітор, це єдине, що тобі зараз до снаги. Ти у відчаї, але ніколи не признаєшся в цьому нікому, навіть собі. Духу не вистачить. Годинами клацаєш мишкою. Клац — пошта. Тут лише реклама, ти ж нікому не потрібен. Клац — соціальна мережа. Гордий, заходиш під ніком, бо наче не цікавишся «попсою», а насправді, ти такий як всі, просто лицемірніший. Клац — ще один акаунт і ще. Порожньо. Клац — скайп. Кілька людей помічено в онлайні. Не наважуєшся написати нікому, бо боїшся бути відштовхненим.

Ти все-таки інколи бачишся з людьми. Не надто часто, коли видираєшся зі своєї нори, щоб трохи соціалізуватись, бо все ж боїшся з’їхати з глузду. Соціальна спільнота досі приймає тебе. Котрась більше, а котрась зовсім трохи. Це тому, що ти, як і будь-які лицемірні боягузи зі шкіри пнешся, щоб внести туди свою вагому лепту, щоб тебе побачили, зацінили і запам’ятали; а ще приймають, тому що люди милосердні і благодійність — це просто добрий християнський жест. Але ніхто з них ніколи насправді не потребує тебе. Коли була вона — так; тоді ти чогось вартував, бо вона робила тебе Людиною. А коли ти знехтував нею все змінилось. 

Вона потрібна тобі і ти це знаєш. Світ потрібен тобі і ти це знаєш. Ти непотрібен нікому і це ти теж чудово знаєш.

Твоє життя — суцільний абсурд; немає жодного сенсу в такому існуванні. Ти це потрохи усвідомлюєш. Вирішуєш змінити тактику. Для початку перетворюєш свою печеру на кімнату середньостатистичного холостяка-студента. Виносиш брудний посуд, кидаєш в пральку одяг і постіль, від яких тхне. Одягаєшся в чисте, але не попрасоване і як компенсація, пахтишся торішніми парфумами.

Тепер слід кудись вилізти, адже захисне і тому любе серцю кубло вже набридло. Йдеш туди, куди шурують всі. Так легше загубитися в натовпі. Обираєш таке заняття, яким зараз модно займатися, — долучаєшся, до вуличних соціальних танців. А чому б ні — зараз це модно, до того ж часи, коли з чоловіків (хлопчисьок) кплять через танці давно минули. Згадуєш як танцював раніше, з нею. То найщасливіші твої спогади, коли її волосся торкалося твоєї щоки. Це все минуло і ніколи не повернеться. Це ж ти усе зіпсував, егоцентричний мерзотник. Ти переборов ностальгію і ступив на танцпол. ЇЇ не було, вона поки що старанно уникає місць, де ви бували разом. Тобі кортіло її побачити, однак, ти з полегшенням зітхаєш — так значно краще. Кидаєш оком, бачиш давніх знайомих, забутих на кілька тижнів, бачиш своїх викладачів, які привітно махають тобі рукою, бачиш новеньких незграбних танцюристів, які невпевнено вовтузяться на паркеті весь час оглядаючись. Бачиш сидячих «прекрасних дам», які долучились до спільноти, щоб врешті-решт знайти собі кавалерів, та це їм вже пів року не вдається. Ти байдужий до них, до них тут всі байдужі, надто вже нещасний в них вигляд. Однак, підходиш до однієї із них.

Білявка з пасмами по пояс, надмірними кілограмами і колодязем комплексів. Затонкі брови, сумні очі з безнадією повернені до танцполу. Вона як і ти нещасна, тільки ти це приховуєш, підморгуєш і запрошуєш до танцю і вона, не вірячи власним очам, непристойно швидко погоджується. Вона ще пам'ятає твій зірковий час, коли ти був на висоті і у танцях, завдяки тій, яка пішла від тебе навіки. Тебе тоді хотіли всі і ти був гордий, а вона не ревнувала і тішилась, що ти щасливий. Таки був... з нею.

Після восьми з половиною хвилин кружляння і тягання незграбної та важкої білявки, яка добряче до тебе притулилася, ти відкланявся і за інших обставин уникав би її довіку, якби не самотність. Тобі закортіло привітатись з давніми знайомим. За вином вони розповіли тобі новини за останні кілька тижнів. Ти слухав без особливого інтересу, але тішився, що вони спілкуються з тобою. Білявка не спускала з тебе очей, ковзала поглядом вздовж і впоперек, подумки заглядала під сорочку, згадувала вісім з половиною хвилин, мріяла і гаряче молилась про продовження. Ти все помітив, але не показав їй, бо ще не вирішив, що з нею робити далі.

Наступного разу ти знову прийшов на танцювальну вечірку. Ти відновив собі статус короля танцполу, соціалізувався. Ігнорував білявку, яка знову не спускала з тебе погляду. Це саме було і наступного разу. А на третій, ти знову її запросив...

Що тут незрозумілого, відома стратегія, чим менше показувати дівчині своє зацікавлення, тим більше, вона про тебе мріятиме, думав ти, адже це завжди діє. І тут подіяло. За три тижні ти провів її додому. За три з половиною провів і поцілував. За чотири ви до пізна гуляли містом після вечірки, тримаючись за руки, а за п'ять опинились біля твого помешкання... і зайшли. І залишились, до ранку. Тобі знадобилось десять хвилин, щоб звабити її. Всю ніч вона виконувала кожне твоє бажання, старалась з усіх сил, щоб задовольнити тебе, щоб ти захотів ще, шепотіла, що ти подобаєшся їй. Ти, звісно, не відповів. Білявка тішилась і дякувала благоудатній долі, думала, що її погана безвінцева карма зникла, що вона найщасливіша у світі. Ще довго думала, — наступні два місяці, поки ти крутив їй голову.

Ви продовжувала ходити разом на танцювальні вечірки, де ти запрошував до танцю здебільшого інших дівчат — струнких і граційних краль, які, ти знав, ніколи б тобою не зацікавились. Білявка як і колись сиділа весь вечір за столиком сама, тільки вже не з сумними очима, вона не тямилась від щастя! Ілюзія і самонавіювання творять дива. На жаль...

Одного разу на вечірку прийшла вона, яка все ще була і ще довго буде головним спогадом в твоєму серці. Як ти й хотів, вона побачила вас із білявкою, але кинувши в твій бік єдиний зневажливий погляд, з привітною усмішкою погодилась на танець з вродливим, ще не дуже вмілим, але старанним юнаком, який повністю заполонив її увагу. А потім ще хтось, і ще... Вона була життєрадісна і повна світла і більше жодного разу не звернула на тебе уваги. Їй було байдуже. Вона була дуже щаслива. Без тебе.

Твоєму розпачу не було меж, особливо в кінці вечора, коли ти зрозумів, що все для тебе безнадійно. Цього разу ти не провів білявку додому... Не згадав про неї і на наступний день, тиждень, два... Вона телефонувала тобі десятки разів, ти не брав слухавку, не відповідав на повідомлення, листи. Білявка не знаходила собі місця, впала в розпач, щодня ридала. Тоді було байдуже. Тебе оповила безмежна туга і тобі було всеодно, що її теж.

Коли тебе трохи попустило і ти врешті вийшов на двір, то десь у випадковому місці побачив розбиту горем білявку. З синяками під очима та червоними білками. Далео не вперше переступивши через гордість, вона підійшла до тебе, а ти просто запитав чого їй треба... Бідолаха кинулася бігти в невідомому напрямку. Наступного дня її знайшли бездиханну... з затиснутими пігулками в лівій руці.

...

Тебе ніхто не любить, бо ти негідник.