Українська система освіти. Чи потрібні нам реформи?
Студентка стаціонару про сучасну систему вищої освіти в Україні.
Час змін — освіту всім!
Починаючи приблизно з середини минулого століття, освіта в Україні стала суттєво доступнішою, ніж до того. Більшість батьків з найвіддаленіших від районного центру рустичних закутків отримали змогу відправляти своїх дітей на науку до міста, а часом і за кордон, і забезпечувати їхній побут впродовж кожного навчального року. Така доступність до знань і хорошої освіти — наслідок низки реформ, які почались ще в Радянському союзі і у такому ж дусі продовжували функціонувати в Україні і після його розпаду. Однак, незважаючи на те, що Україна вже понад 20 років є незалежною державою, чимало засад в сфері освіти мають радянську основу і це аж ніяк не стає нам в пригоді.
Невиправдана реалія
Відомо, що академічна програма більшості український студентів невиправдано перенасичена. Український студент щосеместру має не менше як 12 стаціонарних предметів, які в кожному університеті повинні співпадати із уявленнями Міністерства Освіти України про освітні стандарти в державі. До їх числа входить низка невиправданих і часто мало цікавих "загальних дисциплін", що буцім формують наш кругозір, а насправді крадуть багато годин з й так короткої доби. Додаткові лекції та підготовка до них, численні письмові роботи, модулі, іспити — на це все йде дуже багато часу, який можна було б викоратати суттєво раціональніше.
Таким чином, “Загальні дисципліни” — звична річ в розкладах переважної більшості майбутніх спеціалістів більшості галузей та професій. Навіщо математикам філософія, історикам екологія, а економістам психологія — для мене загадка. Єдине більш-менш пристойне пояснення (виправдання?) — все це робиться “для загального розвитку”. Однак, тоді випливає логічне запитання, — якщо такий “загальний розвиток” корисний і необхідний для студента, чому тоді такої практики немає не те, що в провідних, а й в пересічних навчальних закладах Центральної та Західної Європи, Північної Америки, Австралії тощо? Навчальний план будь-якої спеціалізації там майже ніколи не перевищуватиме 4 дисципліни на семестр (при мінімумі 2 дисципліни). Така система освіти — запорука досконалого оволодіння своїми фаховими предметами і змога відмінно справитись з річною науковою роботою (в українському випадку — курсовою роботою).
Натомість у нас, увагу слід розподіляти між суттєво більшою кількістю предметів, а відтак приділяти менше зусиль обраній спеціальності. За власними підрахунками, студент стикається з не менш як половиною сотні семінарів, кожен з яких передбачає грунтовну підготовку і стосами матеріалів для опрацювання.
Студенти, які не обмежуються однією навчальною програмою або мають роботу чи сім’ю взагалі не розглядаються, щоб надмірно не нагнітати ситуацію
Сесія або безсонні, але дуже смертні
Кінець кожного семестру (в окремих випадках, триместру) — винятково напружений час. Сесія. Ті університети, в яких ще не або взагалі не практикують модульну накопичувальну Болонську систему, змушені готуватись до здачі понад 10 предметів. Це поєднується із численними дедлайнами —письмовими роботами-допусками до сесії, підсумковими семінарами і часто університетською практикою. Не дивно, що багато студентів стикаються зі стресами, переживаннями, негативними наслідками, — наприклад, невстиганням, неуспіхом чи навіть відрахуванням і часто депресіями, результат яких буває дуже невтішним. Звісно, це не тотальна закономірність, і чимало студентів зуміли пристосуватись до системи і зі всім справляються, проте схиляюсь до думки, що це скоріше винятки. Зрештою, багато українських університетів допускають дуже своєрідні методи вирішення питань та проблем довкола сесій — трапляється, там допускаються різноманітні “домовляння”, які нерідко мають корупційне підґрунтя.
В результаті, аби все встигнути, студент приречений на заглиблення в книжки та інші інформаційні матеріали не лише цілими днями, а й ночами. Окрім того, що це залишає слід на здоров’ї, це також позначається на соціальному житті і громадській діяльності молодих людей. Звісно, що чимало повтореного чи вивченого запам’ятається і ймовірно стане в пригоді. Проте негативних наслідків незрівнянно більше.
Тим, хто скаже, що регулярне навчання — запорука відмінної сесії, я запропоную “повторити” (а насправді переважно “вивчити”, адже, що тут дивного, що інформатика не відкладається на довго в пам’яті філологів) по 50 (візьмемо за середнє арифметичне) білетів з 10 (навіть не 12-ти) різних предметів за 2 тижні. Як успіхи?
Ті ж, хто вчиться на кількох навчальних програмах є в ще більш скрутному становищі. А якщо до цього додати працюючих студентів або студентів-батьків? І те, й інше не рідкість в Україні.
Повертаючись до теми здоров’я, адже я вважаю це дуже серйозною темою, хочу зауважити, що випадки, коли студент потрапляє до лікарні через різноманітні розлади в час інтенсивного періоду в академічному році не дивина практично для всіх вищих навчальних закладів. Інтернет (в тому числі україномовні ресурси) кишить рекомендаціями як справитись з перевтомою, яка є однією із найпоширеніших реакій організму на чималі навантаження. Окремі випадки потрапляють до телевізійних випусків новин, проте мені не доводилось чути, щоб міністерство освіти на це якось реагувало.
Інтелект — тільки в університеті?
Немає нічого поганого, щоб бути всесторонньо обізнаним і мати великий багаж знань в найрізноманітніших напрямках. Однак, робити це за рахунок академічної програми, тулити поруч із здобуттям основної освіти, як на мене неграмотно.
Я прихильник думки, що всі, хто тяжіє до знань і хоче бути всеохопно ерудованою людиною — матиме їх і буде. Слід заохочувати молодь, та й суспільство загалом, до знань, а не нав’язувати їх. На жаль, влада ще не навчилась переконувати народ, — що інтелект — це важливо, модно і потрібно. Натомість, чимало інших структур та громадських організацій оволоділи перними механізмами в цьому напрямку. Перед усім, маю на увазі мережу інтелектуальних конференцій світового бренду TEDx. В Україні TEDx існує вже третій рік. Все почалося в Києві, потім спалахнуло і успішно триває в Донецьку. Львів — третє місто, яке перехопило естафету. 12 листопада минулого року тут відбулась дебютна конференція, її тема “Точка перетину”. На черзі Вінниця та Харків, а також Одеса. Далі буде.
Хочеться згадати і книжкові видавництва, які також докладають багато зусиль для того, щоб знання були не лише доступні, але й бажані для широкого загалу. Для цього вони щорічно активно влаштовують чимало заходів, серед яких не лише літературні читання, а й дискусії та інші заходи. Роблячи вдалі переклади, видавництва роблять доступними українському читачеві як класичну, так сучасну, актуальну і наукову літературу. Інтелектуальним вибухом є численні книжкові ярмарки у різних містах України, наприклад “Медвін” в Києві і особливо Форум видавців у Львові.
Що стосується сильних інтелектуальних осередків у Львові, то окрім університетів, це Центр міської історії, театр ім. Леся Курбаса, кіно-клуб Лева (друга редакція), Мала академія наук, мережа заходів в рамках діяльності команди TEDxLviv, а також місця, які регулярно організовують зустрічі з відомими людьми, провадять дискусійні клуби, творчі вечори, літературні читання чи просто лекції, зокрема арт-кав’ярня “Кабінет” і книгарня “Є”.
Немає коментарів:
Дописати коментар