"Тіні" Любка Левицького в тіні українського кіно

Розвиток українського кінематографу в незалежній державі належить до тих ділянок культури, яким ще довго слід дозрівати і набувати вправності і конкурентоспроможності. Сьогодні спостерігаємо за якимись першими кроками, які здебільшого далеко незрілі, доволі невпевнені і часто дуже не наївні.

З іншого боку, чого можна очікувати від перших і поодиноких починань? Найкращим рецептом буде не висувати захмарних очікувань і намагатись не бути немилосердно критичним (хоча зовсім утриматись від критики навряд чи можливо). Натомість, творцям фільму варто зрозуміти, що критика — це добре, бо це, як би там не було, певна реакція і непрямий спосіб висловлення побажання про розвиток і нові висоти українського кіно у близькому майбутньому.

Завдяки Планеті кіно, яка привезла до Львова більшість акторів і організувала прес-конференцію, перед показом прем'єри була нагода поспілкуватись із творцями фільму. Відверто кажучи, для мене ця частина заходу виявилась куди цікавішою, ніж безпосередньо фільм. Мене дуже тішить, що є люди, які сьогодні готові займатись цією до певної міри невдячною справою і позиціонують своє творіння не російським, слов'янським, чи якимось там східноєвропейським, а саме українським і вперто на цьому наголошують. За це їм великий плюс і респект. Наскільки вдалим є їхнє починання — судити, звісно, глядачам. Розкажу про свої враження.

Вже за пів години у мене з'явилось відчуття, яке не покидало до кінця перегляду, що я перенеслась в часі кудись на початок 90-х, і мені з кількарічним запізненням демонструють бюджетне американське кіно зняте юними аматорами. Сценарій доволі вбогий, сама зйомка теж залишає бажати кращого, та й актори за невеликими винятками сумнівно професійні (бо просто ще не мають досвіду). У графі "жанр" творці фільму зазначають "трилер", однак, притаманної трилерам гостросюжетності явно не простежується. Аж сумно, наскільки все передбачувано і невигадливо розгортається. Кілька вдалих жартів ще сяк-так тримають глядача у кріслі до кінця показу. Щастя, що режисер обмежується 95-ма хвилинами; на півтора години ще можна спробувати відшукати у собі терпіння, щоб все ж таки додивитись фільм до кінця і не втратити сподівання, що нас все ж таки здивують якимось непередбачуваним поворотом чи спецефектом. Втім, коли з'являються титри, стає очевидно, що сподівання марні і, чесно кажучи, стає навіть трохи образливо, адже як-не-як обіцяли трилер!

Режисер зазначив, що цільова авдиторія фільму — 16 - 35 років, але направду, серед моїх численних знайомих цього віку навряд чи знайдеться хтось, хто вийде із залу без скептичного виразу обличчя чи, тим паче, із захватом. Гучна назва, яка привертає увагу через співзвучність із шедевром Параджанова, виявилась ключовим піар ходом, що відкрито підтвердив сам режисер. Звісно, привернути увагу і нашуміти, мабуть, вдалось, але водночас він накликав на себе численні порівняння та співставлення, а ось це вже явно не на руку творцям. Мені цей момент найбільше не сподобався, якось воно наївно чи навіть нахабно. 

Намагання режисера, між іншим, про це він теж сам заявив, зробити свої Тіні запотребованим і фірмовим "американським" фільмом, я вважаю відвертим несмаком. Малоймовірно, що цей прийом, який очевидно покликаний зробити фільм універсальним і зрозумілим для широких кіл, суттєво розширить скромну авдиторію, тим паче міжнародну. Передусім, для мене американське підліткове кіно й так саме по собі є цілковитим несмаком і слабоінтелектуальним джанком. Коли ж цей стиль намагаються перейняти наші українські творці, у яких суттєво менші матеріальні можливості, скромніші інструменти і відсутність досвіду, то виходить м'яко кажучи жалюгідно. Плагіат, чи то пак, компіляція (що по суті теж є плагіатом, втім, вищого рівня) тут теж присутні. У цьому фільмі впізнаю і класичні Американський пиріг, Крик, Гаррі Поттера, і ще ряд примітивних фільмів про мракобісся, коледж і тінейдж лав. Попри зйомки у Карпатах, українського у фільмі мало.

Попри те, що Тіні 2013-го року мене анітрохи не вразили, бажання вперто продовжувати ходити на українські фільми анітрохи не похитнулось. Покупка квитка на перегляд українського продукту, це як і покупка української книжки, — маленька, але така необхідна інвестиція в майбутнє процвітання цілих культурних сфер моєї країни.

Не будьте маґлами, лелійте українське.

P.S.: На днях моя приятелька зі Штатів із частково українським походженням, яка по трохи вивчає українську мову і культуру, попросила зробити для неї перелік українських фільмів вартих перегляду. "Тіней" Любка Левицького там не буде, це абсолютно точно. Зате Параджанівські "Тіні" — без сумніву потрапляють до переліку, до того ж першим номером. Добре кіно в Україні все таки є. Шкода, що давно не було нічого по-справжньому гідного, але прийдешній рік обіцяє бути плодовитим. І бонус про хороше, що вже вийшло.

Львівські кав'ярні як простір для роботи і творчості

Маленький ґайд по львівських закладах. Фрагмент перший

Привіт, мене звати Уляна* і я гуманітарій. [Всі гуртом: Привіт, Уляна!]. Я хочу про це поговорити.. Знаєте, що таке вчитись на гуманітарному ф-ті хорошого університету? Це читати по кілька сотень сторінок наукової літератури в тиждень (окрім кількох сотень художньої) і щосеместру писати стоси есеїв та інших виявів інтелектульної діяльності. Окрім академічного виміру, робота гуманітарія теж скоріше за все пов'язана з писаниною. А ще, він дуже часто веде блог. Більше того, гуманітарії часто-густо пробують себе в літературних починаннях (часом навіть щиро вірять, що їх чекає слава від пера!). Вони також регулярно беруть участь у різноманітних конкурсах і подаються на гранти, умовами яких також є ессе чи якийсь письмовий проект. В істинного гуманітарія за рік набігає чимала пачка писанини. Якісної, чи макулатурної, залежить від кожного окремого гуманітарія, втім факт залишається фактом: роботи таки багато. Питання одне і воно турбує не лише гуманітаріїв: 
як і де облаштувати сприятливий робочий простір?

***

Універсальним варіантом, який з часом (власне, дуже скоро) перестає вас надихати є власний дім. Мені, наприклад, складно фокусуватись на роботі, коли поруч із столом стоїть ліжко, а за стіною — кухня. Втім, можна сказати, що мені пощастило, оскільки я місцева, тобто тутешня, тобто львівська, і дім завжди може бути запасним варіантом. При бажанні, сприятливий робочий простір можна спробувати сяк-так облаштувати навіть тут. Хоча б тимчасово. Проте, буває, в цьому просторі тривалий час нічого не народжується і не вдається, бо всі його енергетичні і натхненні джерела вичерпано. Тоді треба його міняти і давати джерелам час для наповнення.

Протягом минулого року я багато разів збирала речі і вирушала на пошуки затишного, а головне надихаючого робочого простору. Деякі варіанти стали дуже вдалими, а деякі нікудишніми. 

***

Здавалося б, гармонійним варіантом для народження текстів гуманітарія мали би бути бібліотеки, оселі книг та інтелекту. Можливо, десь у світі, так і є, але будьте певні, у Львові — це не варіант. Наукові бібліотеки як ім. Стефаника чи бібліотека ЛНУ здаються дуже похмурими спорудами. Всередині не надто привітно: високі стелі створюють відгомін і кожен найменший шелест здіймається вгору вібруючи і несамовито відволікає; зосереджені над відкритими книжками та записниками обличчя втомлених студентів і молодих науковців теж не додають натхнення; принаймні раз за день вам не пощастить із котримось із співробітників бібліотеки, який може навіть не навмисно, але зіпсує вам настрій.

Бібліотека Українського Католицького Університету, певно, найкраща з тих, що є сьогодні у Львові, — затишна і тепла, з швидким завжди працюючим інтернетом, столами і фотелями. Втім, у "гарячі" сезони сесії просто переповнена галасливими студентами, що без сумніву не сприятиме вашій праці. Та й знаходиться бібліотека не в центрі.

Інші обласні бібліотеки для дорослих теж не годяться, адже працюють здебільшого як випозичальні, тобто читальні зали тут зазвичай не обладнані. Про розетки, чи, тим більше, інтернет, взагалі можна забути. Та й години роботи вас не влаштують.

Такі місця анітрохи не мотивують мене до праці, навпаки нагнітають сум, цілком не бажані для переконано життєрадісної людини.

***

Негуманітаріям ці місця взагалі видаються непридатними. А ще, що робити моїм немісцевим друзям, які шукають місце, щоб попрацювати над своїми тасками? Тим, хто журналіст, письменник, копірайтер, фотограф, якому треба обробляти фото, архітектор, якому треба здавати проект, чи хто там ще.

Для когось варіантом може стати коворкінг — у Львові наразі є цілий один, — Betaplace — зате дуже затишний, зроблений зусиллями лише двох ентузіастів, що, без сумніву, надихає. Гуманітарій сумнівно знайде там своїх "колег по цеху", втім, якщо зміна звиклого контингенту — саме те, що потрібно, і вас не лякає приблизно півгодинна відстань від центру, — велкам!  За умов згаданих очікувань, розчарувань бути не повинно.

Єдине в місті антикафе Communa, яке позиціонує себе зокрема як робочий простір для фрілансерів і пропонує їм всеможливі знижки, теж може стати тимчасовим офісом. Серед переваг — те, що місце працює цілодобово і має ідеальну локацію. Cеред відвертих мінусів — протягом дня на тишу розраховувати не можна, адже охочих побавитись у настільні ігри чи футбол, а також гамірно поспілкуватись завжди буде предостатньо. Та й ціна за цей не зовсім сприятливий для праці простір видається зависокою.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Жоден із вже згаданих варіантів мені не підходив і я вирішила спробувати спроектувати досвід життя за кордоном на свої рідні львівські реалії.

У вересні минулого року я черговий раз повернулась із навчання в Штатах, де виробила собі за звичку працювати у кофішопах, передусім у Starbucks Coffee (далі — Старбакс). Слід сказати, кращого місця, щоб попрацювати, коли ви у мандрах, годі знайти. Скажімо, у США ці заклади повністю пристосовані для ефективної праці над  вашим проектом, ессе чи для розв'язування рівнянь з фізики. Найпридатніші для праці кофішопи кількаповерхові і мають кілька зон, в яких відповідно до бажання і потреб можна зручно розташуватись. Це, наприклад, великі масивні столи із розетками, за якими комфортно поміщається 6-8 людей; тут можна як працювати над колективним проектом, так і потрапити в оточення різних незнайомців, спостерігаючи за ритмічною працею яких, надихаєшся сам. Це також зони із м'якими фотелями і маленькими кавовими столиками, де зручно читати, особливо на горішньому поверсі біля вікна з мальовничим видом. А ще — невеличкі столики на двох по кутках, які стануть в пригоді, коли ви хочете усамітнитись або потребуєте вести переговори тет-а-тет. Однією з моїх улюблених робочих зон у кофішопі є барна стійка. Неодмінно інтелегентний баріста, який нерідко виявляється старшокурсником місцевого університету, зазвичай буде не проти послухати і критично прокоментувати ваш проект і підкинути влучні ідеї. Мені не раз так щастило у Старбаксі.

Торік онлайн-журнал Я Архітектор відзначив Старбакс як один з найкращих робочих просторів з усіх існуючих, включно з комфортними офісами чи приватними кабінетами з вилядом на море (чи Бруклінський міст). Читаючи ту статтю, я погоджувалась із кожним словом, адже у кембріджському Старбаксі народились кілька з моїх найкращих наукових робіт, а результатом праці над проектом у нью-йоркському став мій наразі найвищий в житті гонорар. Ще одним чудовим місцем є книгарні-кав'ярні, наприклад, Barnes & Noble, але про це іншим разом, зрештою, у Львові наразі немає нічого подібного.

Біда в тому, що у Львові немає Старбаксу, а тутешні аналоги західних кофішопів мені зовсім не подобаються. У Креденсі, який, певно, має за основу старбаксівську концепцію, мені чомусь геть не так затишно, як очікувалось. Бракує атмосфери і комфортних закутків, відволікає музика, а ще я не фанат паперового посуду. Таким чином, пити каву з друзями у Креденсі — можливо, колективно брейнстормити — можливо, за відсутності кращих альтернатив. Працювати над індивідуальним таском — ні. Я пробувала кілька разів і щоразу без успіху.

Мені швидко стало зрозумілим, що якщо йдеться про кав'ярню як робочий простір, треба шукати якийсь суто львівський варіант. Вимог до закладу зазвичай не багато, але всі вони обов'язкові:

1. Атмосфера. Позитив від інтер'єру, музики, персоналу і контингенту.

2. Центр міста. Центром вважати не Площу Ринок з проспектом Свободи, а весь Галицький район.

3. Швидкий wi-fi і зручне розташування розеток.

4. Добра кава. Зимою — глінтвейн.

5. Адекватні ціни.

Відштовхуючись від цього, я тестувала заклад за закладом. Одним з перших відкриттів під час пошуків відповідного місця стало те, що бувають місця, де добре працюється в першій половині дня, а ввечері — ніяк. І такі, де працювати ввечері якраз найкраще. Є ще й такі, де я звикла надзвичайно атмосферно проводити час з друзями, але про жодну працю там навіть йтись не могло.

Це, наприклад, класичні Дзиґа, Світ кави, Синя фляшка чи Золотий дукат, які було викреслено відразу із переліку кав'ярень-претендентів на робочий простір через цілоденний потік людей. Усі заклади мережі "!Фест" теж автоматично викреслено із схожих міркувань, а ще через гамір, великий наплив туристів і не надто привабливе меню. Якщо для вас, як і для мене, важливою є гарна картинка за вікном, то підвальні приміщення також одразу відпадають. Хай яка класна піцца в Челентано на розі Ринку і Галицької і хай як там тихо в обід на -1 поверсі, — не підходить. Хай як зручно в практично будь-яку пору дня можна влаштуватись у Пузатій хаті на Січових стрільців, ще й дешево поїсти, — не підходить. Через відсутність вікон, не підходить також не цілковито комфортний, але по-своєму атмосферний, заклад в підвалі Музею ідей Трапезна, а також Кентавр, що на пл. Ринок. Щодо пабів, то через підозру їхньої непристосованості для таких цілей, тестувати їх наразі не доводилось.

Про невдалі досвіди розповідати не хочу, хіба б хтось питав. Хочу розповісти про ті, де все вдавалось і куди я приходила на регулярній основі протягом останнього року.

Отож, серед найсприятливіших для організації своєї праці кав'ярень Львова у мій топ-10 увійшли наступні:

1. Старі мури

2. Фреска (особливо зимою)

3. Кабінет 

4. Меделін

5. На бамбетлі

6. Кафе #1

7. Мапа (особливо влітку на терасі)

8. Бекерай-кав'ярня

9. Спіжарка

10. Gloria Jeans Coffee.

Порядковий номер вказує на пріоритетність і частоту відвідування протягом останнього року. Для порівняння, два роки тому першість займала Кафе #1**.

***

Випадкові факти з моєї гуманітарно-фрілансерської діяльності в закладах Львова:

У проміжку між 2013 Новим роком і початком літа того ж року мені довелось написати приблизно чверть сотні есеїв, два статистичні аналізи, кілька десятків сумних віршів, чотири пости у власний блог і один — в чужий, а також завершити два великі фрілансерські проекти. Все це у кав'ярнях.

Одноразовий "сеанс" праці у кав'ярні займає у мене в середньому 2-3 години. Найдовше — близько 6 годин. Це було в Старих Мурах.

Одним з найекстремальніших закладів, де кілька разів вдавалось непогано попрацювати — Фест. Той, що на вул. Стефаника. Той, що вночі перетворюється на щось незрозуміле, і той, де не діють жодні урядові заборони куріння. Працювала вдень.

Близько пів десятка разів я виходила з дому/універу/офісу з метою попрацювати у TexMexBBQ і щоразу міняла свій намір на півдорозі, опиняючись в результаті в іншому закладі.

Коли я працювала над багатосерійним польовим дослідженням і потребувала записати у Львові кілька десятків інтерв'ю із респондентами, причетними до теми, я обирала для розмов такі заклади: Плітка (вже близько року не існує), Дзиґа (другий поверх зал зліва, колишній зал для некурців), Світ кави, Купол, Кентавр, Смаколик. За винятком Світу кави, було зручно, достатньо тихо і затишно.

Правила облаштування робочого часу у кав'ярні:

1. Не беріть з собою друзів;

2. Не йдіть туди, де можете зустріти друзів і знайомих;

3. Не чекінтесь, щоб вас не знайшли друзі;

4. Не вмикайте соцмережі. Забудьте про соцмережі. Вчіться таймменеджменту.

5. Пам'ятайте, що ваш монітор можуть бачити інші.

І ще одне спостереження: розповідаючи комусь щось гарне про Львів, починаю дужче його любити. Чудовий спосіб навчитись цінувати своє місто, спробуйте.

Ну от, здається це все, про що я хотіла поговорити. Не сподівалась, що буде так багато. Втім, раптом комусь пригодиться мій досвід, — радітиму. А от де мене працюючу можна зустріти сьогодні — не розповім, щоб ніхто бува не відволікав від написання диплому. Зацікавлені довідаються постфактум :)

P.S. Більшу частину цього тексту було написано у Мапі. Wi-fi не працюв.

P.P.S.: Попри те, що деякі львівські кав'ярні чудово надаються для робочого процесу, мені найефективніше і найнатхненніше працюється в дорозі. У поїздах, перетинаючи країну за країною у напрямку до океану, і особливо у літаках, на трансантлантичних рейсах. А де вам?

_______________________________

*Тільки постарайтесь уникати Кличного відмінка.

** У пості описано особистий досвід; на жодну об'єктивність не претендую.

Страх

Якщо я живу у мильній бульці, ти живеш у клубку. 

Твій клубок — це сумніви і страх довіряти. 

Моя булька — це ілюзії і ефемерна реальність, 

Яка маскує моє обличчя, глушить шепіт душі.

Моя мильна булька може луснути, тоді я втрачу все. І може навіть всіх. 

Хоча ні, певно таки хтось лишиться.

Якщо твій клубок трохи збільшиться — він задушить тебе. 

Якщо ж порветься — почуватимешся беззахисним і буде дуже моторошно.

Мусиш розплутувати. По трохи. 

Кажеш, що намагаєшся? Але одному не вийде.

Було б значно легше, якби ти розібрав цю стіну по каменю,

Чи хоча б відхилив завісу, якою прикрив стіну.

У тебе нічого не виходить, бо ти весь час боїшся. 

Замість того, щоб цінувати те найважливіше, що в тебе є 

(власне, завжди було і буде) — твій дім і твоє місто, — 

Ти обираєш за пріоритет те (і тих), що тягне тебе додолу. 

Те, що блискуче, але хитке і не певне. 

Те, що далі, а не те, що поруч. (краща здобич — ще не здобута здобич).

Тих, хто обіцяють, але ніколи не виконують. 

Тих, хто не певен, чого хочуть і не готові довіряти тобі.

Дім — це ті, хто завжди буде, 

Коли нікого іншого не виявиться поруч.

Місто — це там, куди ти повертатимешся

Після кожної подорожі, вдалої і не дуже.

У мене нічого не виходить, бо я весь час думаю:

А що, якщо це все дарма і насправді все, що в мене є це порожнеча?

Ніколи не кажу, що відчуваю, бо раптом насправді не відчуваю,

Раптом доведеться шкодувати.

Часом я роблю великі-привеликі зусилля,

Долаючи власні страхи і сумніви, які все ж менші, ніж твої,

Я дозволяю тобі відхилити на мить завісу
Стіни ж у мене взагалі немає, тільки напівспалені і напівзбудовані мости.

Занурюєш палець в бульку і торкаєшся до душі. 

Не чиню жодного спротиву, хоч і тремчу від страху. Таємно.

Колись моя булька може стати каменем.

А мені часом кортить стати сталкером, непробивним і бездушним.

Ось, що коїть з нами страх.

*

Ледь простягнувши руки,

Щойно віддавшись обіймам.

Капітулюємо вправно,

Рішення всі ненадійні.

Не віриш зеленоокій.

Не даєш жодного шансу

В жилах тече неспокій.

Не буде нового альянсу.

Перед очима блюр

Дим задурманює мозок.

Вибратися б з цих баюр,

Наслухались вдосталь казок.

*

Страх, страх, страх.
Один з найбільших людських гріхів. 
Зробив тебе одним із своїх дітлахів.
Розвіяти б його на лютих вітрах.
Страх... Для невдах.

Вібруюче

Тут мав бути традиційний щорічний постик про форум видавців, але його немає.
Відомий факт, що я завжди стаю частиною форуму, зустрічаю десятки, якщо не сотні, людей, щоденно відвідую дюжини подій, купую незліченну кількість книг і пульсую в ритм з містом. В якийсь момент я навіть почала отримувати запити написати щось про свій досвід форуму. Однак, натомість тут такий інтимний делікатний постик, який мав би бути в мене в щоденнику, аж ніяк не в пабліку. Пізно.

Мені все рідше хочеться писати щось особисте, бо мені не самотньо і не потрібні співпереживальники.

До того ж, я сповідую таку істину, що писати треба тільки тоді, коли не можеш не писати. Зазвичай, нам є що сказати, коли нам погано. Але часом треба ділитись, коли добре. Як зараз. Це мить усвідомлення констрастності із минулим роком. Мить стабільності, заземлення, константи. Коли мені буде ще краще (скоро), я не матиму часу, щоб писати щось подібне. Мій головний і зовсім не новий месидж прозвучить просто зараз. Не вперше, але винятково впевнено. Він полягає в тому, що у кожного все може бути настільки добре, наскільки він хоче, докладає зусиль і не боїться вірити. Я часто це повторюю, іноді, щоб переконати себе, а не когось. Мене вже давно не треба переконувати. Вірю і не боюсь.

Протягом минулого року Львів докучав мені кілька десятків разів. Він був нестерпний, жорстокий, байдужий, одноманітний, повільний, надокучливий, самотній, холодний, спекотний, нудний, млосний, людний. То чекала, то втікала, то жаліла себе. Але ж навіть у романтичничних фільмах не буває без випробувань. Ми з містом зараз єдині, але справа не у форумі, не у книгах, і навіть не в людях. Справа у вібраціях. Сьогодні Львів — зовсім не lonesome town. Сьогодні Львів — столиця мого життя. Львів погодився стати моїм домом і опорою, водночас, дав згоду, щоб я була вільною і літала коли схочу, куди схочу. Я ж погодилась сприймати його таким, яким він є. Я не знаю, в який момент це трапилось. Я не знаю, в який момент стало добре. Я просто робила, що вважала за потрібне і не лицемірила. Ні з собою, ні з ким. 

Останні тижні минають так:

Кілька людей сказало мені, що думали, що більшого нерда, ніж вони самі знайти годі, але виявилось, — я саме така. Попри це, щодня знаходиться хтось прекрасний, хто, поки я поволі прокидаюсь, бажає мені чарівного дня. Щирі побажання матеріалізовуються. В цьому щастя.

Вперше в житті із тремтінням і задоволенням читаю вірші, дивлюсь на горизонт, не стримую сліз. Зовсім не сумно. Магічно.

Зберігаю сталевий спокій, поки довкола вивергаються вулкани і суцільні гарячі точки. Від цього вулкани киплять ще більше, але врешті приречено заспокоюються. Штиль. Я рівновага.

Майже не розмовляю. Хочу багато слухати. І читати. Втім, це теж певною мірою слухати. Хочу думати. Мати достатньо часу, щоб думати. Щоб ніхто не заважав.

Я все ще не вмію казати рішуче "ні" спокусам, але вперто вчусь. Мої "ні" потрохи стають впевненішими.

Мені ввижаються образи з "Просто діти" Патті Сміт. Мені щодня доводиться читати про Нью Йорк. Мені снилось, що я медитую на Коні Айленд.

Слухаю багато музики, під яку росла і мріяла дитиною. Боб, Том, Джим, Френк, Вен, Курт, Ніна, Смітс… Не слухаю жодної нотки і жодного виконавця, які звучали у мене нон-стоп протягом минулого року.

Холодно. Гріють лише обійми. Добре, що вони є.

Хочу в небо. У будь-який спосіб. Деякі люди здатні бути небом. Якщо захочуть. Якщо не злякаються. От я не боюсь.

Дзен існує. Не загублю, не втрачу, не виміняю.

*

Прочитай і заміни слово "Львів" на ...

**

В цей самий час торік у мене почався найгірший рік, який тільки можна було собі помислити. А зараз починається найкращий. Бо я так хочу. Бо в мене багато сил і очікувань теж багато. Love me or leave me. Мі.

***

Постик про форум буде.  Невдовзі. Спершу дочитаю свої вірші.

Коли у тебе поганий день

Хоч сьогодні й спекотний день, з кожним днем все більше переслідує відчуття осені.

Це приємне відчуття, адже осінь, яка близиться, разом із своєю прохолодою і барвами додає зосередженості і налаштовує до праці. Цьому сприяють спогади про школу, про навчання і те, з яким ентузіазмом малюки готуються до першого класу.

Back-to-school feeling makes you refocus on your goals, каже популярна приказка. Але навіть тоді чомусь не кожен робочий день минає натхненно.

*

Бувають такі дні, коли від самого ранку все валиться з рук, — чогось не встигаєш, десь не виходить і сердишся на цілий світ, що все йде не за вигаданою вчора перед сном схемою. Ти читаєш, як твої друзі і знайомі насолоджуються літом десь на морі, чи відвідують виставки, на які тобі вже давно кортить нарешті вирватись. Більше того, отримуєш ті нестерпні смс-ки із запрошенням піти на пляж, тоді за кілька хвилин тебе кличуть на ярмарку, ще за пів години на джаз. Але ж у тебе клятий дедлайн і нічого тут не вдієш. Якби тебе хтось спитав, ти б не змогла пояснити, чим займалась вранці і яку користь це принесе твоєму близькому майбутньому, навіть сьогоднішньому дню. Всіма думками будеш в картинній галереї, де за пів години почнеться презентація нових картин молодого митця, з яким ви приємною випадковістю познайомились минулої суботи і на яку у тебе красиве хенд-мейдне запрошення. А тим часом сидітимеш у своїй вже тепер ненависній келії і з тупим виразом обличчя дивитимешся в монітор.

Відтягувати початок виконання обов'язку будуть спершу пів десятка соцмереж, куди заходиш неусвідомлено, наче на автоматі, потім надокучливі повідомлення з твоєї відносно недавньої парт-тайм роботи, яку ти ніби й любиш, але дратуєшся, що вона тебе може дістати навіть за кордоном. Потім ти згадуєш, що вчора не відповіла на всі листи, а ще, що було б добре нарешті зателефонувати додому і довідатись, що там у батьків. Врешті, на око потрапляє твіт офіційного акаунту Гарварду про якийсь проект, що саме втілюють студенти літнього семестру, і ти розумієш, що далі сидіти на місці не можна, адже це вже вийшло за межі всіх здорових рамок. Сердишся на себе, вимикаєш всі розгорнуті веб-сторінки і обіцяєш собі почати працювати над статтею за п'ять хвилин, треба тільки ноги розімнути і провітрити голову. Ні, не надвір, виходити кудись не дозволить сумління. Дозволяєш собі трохи постояти на балконі.

За п'ять хвилин, поки ти переминаєшся з ноги на ногу на балконі, виявляється, що рятівна цигарка насправді зовсім не рятівна, як і четверта за останні півтора години кава. Добре, що вистачає глузду не полізти за пляшкою джіну чи віскі в бар, щоб остаточно унеможливити виконання свого таску вчасно, тобто до вечора.

Звісно, ти розумієш, що робиш щось не так, але не знаєш, за що взятись, щоб це виправити і найгірше, — не знаєш як вийти з цього руйнівного трансу, який зв'язує тобі руки, та що там — мозок, і провокує бездіяльність (чи як тепер модно казати, — прокрастинацію).

Помалу приходиш до тями. Викидаєш майже повну пачку цигарок у смітник, вмиваєш обличчя, несеш свою напів холодну каву до кімнати і нарешті вмощуєшся за свій робочий стіл. Перше, що робиш, коли торкаєшся лептопа — вимикаєш інтернет. Для твого завдання він зовсім не потрібен. Створюєш новий файл, з ентузіазмом друкуєш своє ім'я і заголовок статті. Разом — цілих 22 слова, ура! хороший початок. Однак, одразу після цього ентузіазм кудись зникає і ти навіть не уявляєш, що писати далі. Спершу засмучуєшся, але тоді вкотре за день береш себе в руки. Сидиш і міркуєш: раціонально, зосереджено, як тебе вчили мама, тато, науковий керівник і ще кілька небайдужих людей.

Якщо задуматись, дедлайн не такий вже й важкий, а завдання, яке тобі належить виконати цілком зрозуміле і насправді у стократ простіше від того, яке ти виконувала минулого тижня. Сфокусувавшись і припинивши відволікатись на телефон, скайп та невгамовну стрічку новин з нестерпними сповіщеннями, хто і як в цей момент розважається і який чудовий вечір планує провести, з дедлайном, ймовірно, реально справитись години за дві. На годиннику пів на п'яту. Що ж, подивимось.

*

Шквал слів сиплеться з твоєї голови у файл, мозок формулює речення за реченням скоріше, ніж ти здатна записати на своїй найвищій друкарській швидкості. Час від часу спиняєш цей потік думок аби перечитати написане, підправляєш трохи то тут, то там. В критичний момент, коли більшість тексту вже є, але не вдається сформулювати висновок, встаєш з-за столу, відчиняєш вікна і вдихаєш повітря одного з улюблених міст, розбавлене легким ароматом лаванди і розмарину, які примостились у тебе на підвіконні. Повертаєшся за стіл і на одному диханні дописуєш все до кінця. Фінальна крапка. Десять тисяч знаків є, навіть більше.

Дивишся на годинник. Шоста вечора. Коли це настала шоста вечора? Ти зробила це. Ти зробила це навіть швидше, ніж думала собі. Не до кінця розумієш як, але зробила і це головне. Неквапом готуєш каву, хляпаєш туди кілька крапель коньяку, — тепер це цілком заслужено, — і трохи шкодуєш, що всі цигарки у смітнику, втім тебе це турбує недовго. Повертаєшся за стіл і смакуючи кавою повільно перечитуєш текст. Все цілком пристойно, ба навіть, — це одна із кращих твоїх статтей за останній час. Залишається надіслати. Gmail-to ***- [Dear Mr. ***; Body; Sincerelly, *]-attach_a_file-send. Справу зроблено.

Все ще не оговтавшись від здивування, звідки взялась така несподівана продуктивність, вмикаєш інтернет. Як і слід було очікувати, без тебе не трапилось нічого життєвоважливого. Швидко вимикаєш, — порожня трата часу, — зараз дуже чітко усвідомлюєш це.

*

Повертаючись до таємниць небувалої продуктивності, гадаю, причин тут кілька, в тому числі віра в свої сили, везіння і сприятливе розташування планет. Самомотивацією стали спогади про попередні досягнення в обраному професійному керунку, про дані собі настанови добитись певного успіху і статусу. Головними мотиваторами стали обличчя людей, які тебе люблять; вони уявлялись тобі щоразу, коли муки творчості були особливо болісними, коли наставав критичний момент і додавали сил просто тим фактом, що вони є і що їм не байдуже, що ти теж є і як у тебе справи.

Іншою річчю, яка спонукала взятись за працю було, наприклад, те, що ти все ж таки хотіла вибратись сьогодні до міста. Нехай пізно ввечері, нехай на коротко, нехай зовсім втомленою, але не марнувати ж літнього вечора. Звісно, змарнований вечір буднього дня — це не так образливо як змарнований вечір п'ятниці чи суботи, але ти не хочеш просиджувати чудові літні дні своєї молодості у чотирьох стінах скніючи над роботою, яка за довгі години встигла тебе знудити і остогиднути. Просто страшно, у яку марудність люди перетворюють свою колись улюблену і свідомо обрану професію. Без кінця жаліють себе, нарікають і шукають виправдання, чому все котиться шкереберть. Звісно, шукають не у собі, адже можна свою бездіяльність звалити на лінь, мовлять, такий у мене огріх, вроджений, і що тут зробиш.

Це зовсім не те життя, якого ти собі бажаєш. І на щастя, ти маєш на все це вплив. Насправді, кожен має, але ти ним точно скористаєшся. І почнеш негайно. Кажеш собі "Я сильна і я це зроблю" і просто не смієш ні секунду забувати цієї формули.

*

Аби втома від інтенсивної праці над дедлайном не зіпсувала тобі вечора, вирішуєш привести до ладу тіло і мозок. Схема проста і звикла: пробігти 10 км. Спершу парком, потім по набережній, а тоді вечірнім містом. У вухах улюблений плейлист "jogging" на улюбленому Stereomood, на вустах посмішка, в погляді цілеспрямованість, яка змінюється замріяністю. Після сорока хвилин інастає відчуття тотального фізичного виснаження, але радісного . Душ додає остаточної бадьорості і ти відчуваєш як нові сили з шаленою швидкістю прибувають у тіло.

На залишеному вдома телефоні тебе чекають чергові повідомлення про вечірні розваги. Друга з кінця смс-ка від митця. Виявляється, після презентації, яка вже доходить до кінця, буде афтепаті. Він вирішив особисто тебе запросити, помітивши, мабуть, що ти не прийшла відкриття. Як чудово. Саме те, що тобі потрібне в кінці складного дня. Ти цілком заслужала розважатись сьогодні, тому вперед. Одягаєш чудову сукню, яка вдома служить тобі для особливих нагод і яку навіть не сподівалась одягати тут, адже приїхала на науковий стаж, а не на вакації.

Зібравшись хвилину дивишся на себе у дзеркало і думаєш: "Зараз я там, де хочу бути. Вигладаю так, як хочу". Твоєї впевпненості вистачить, щоб поділитись із цілою католицькою гімназією благородних дівиць і зробити з них звабливих левиць. Виходиш з усміхом і впевненістю. Буде вдалий вечір. Хто сказав, що в будній день не можна?