Прелюдія №2 до гендерно-театрального академічного ессе.
Існує поширена думка, що сцена — територія радше чоловіча, аніж жіноча. Про це часто говорять знавці театрального простору, а також самі актори. Є значно більше відомих акторів-чоловіків, ніж жінок. Це саме стосується театральних критиків, драматургів, сценографів, режисерів і, звичайно, художніх керівників. Відповідно, переважна більшість глядачів та поціновувачів театру — жінки. Зрештою, ця тенденція спостерігається не лише в театрі. Відомі чоловіки — явище більш звичне, ніж відомі жінки.
Коли на гендерних студіях в Українському Католицькому Університеті в весняному семестрі 2011 р. викладачка запропонувала групі скласти список сотні відомих українських жінок, то після півгодинного штурму мозку, спільними зусиллями ми лише спромоглися скласти список, який налічував заледве чотири десятки знаменитих українок від Київсьої Русі (Княгиня Ольга) до Незалежної України (Юлія Тимошенко). Щодо театралок, то, методом консенсусу, справді відомими визнали лише трьох — Марію Заньковецьку, Соломію Крушельницьку таОлімпію Добровольську,і додали їх у список.
Однак, хіба відсутність розповсюдженої інформації про життєвий шлях і творчість інших діячок українського театру свідчить про те, що вони менш видатні? Звичайно, що ні. Це просто суттєвий недолік української гуманітарної політики, в контексті якої ми чуємо більше про жінок-політиків чи бізнез-леді, аніж про діячок культури і мистецва. Втім, ситуація потрохи стає кращою; передусім це стосується письменниць і поетес та майстринь художньої фотографії. Варто сподіватись, невдовзі ця тенденція дійде і до українського театру.
Щоб звузити територію дослідження, у ессе йдеться про трьох видатних жінок українського театрального простору, які є вихідцями зі Львова і є представниками різних театральних професій, в історичному контексті. Це Тетяна Каспрук (провідна актриса і співзасновниця Львівського Молодіжного (тепер Академічного) театру ім. Леся Курбаса), Світлана Веселка (одна з лідируючих українських театральних критиків кінця ХХ - початку ХХІ століття) та Вірляна Ткач (режисер театру Ля МаМа та засновник Мистецької групи "Яра").
Ессе з'явиться незабаром. В оригіналі англійською мовою.
Sleep is a powerful influence on all our lives, and a 60-year-old person has spent almost twenty years asleep. The traditional theory about sleep is that our brain needs to rest for several hours to refresh itself and to 'file' in our memory everything that has happened to us during the day. We can put off sleeping for a limited period, for instance if we go to an all-night party, but sooner or later we have to sleep. If we are not allowed to sleep, we suffer hallucinations, and eventually die.
However, Dr Ray Meddis has a fascinating new theory. He suggests that we don't really need to sleep at all. We sleep only because our brain is 'programmed' to make us do so. he believes that the sleep instinct originates from prehistoric times. Primitive man was 'programmed' to sleep to protect himself from the darkness with its many dangers. Animals seem to have been similarly programmed. The number of hours they sleep does not depend on physical activity but on how much time they need to eat. Horses, cows and elephants, for example, which spend many hours eating, sleep only 2 or 3 hours. Cats, on the other hand, who have a lot of spare time, sleep for 14 hours a day, more than half their lives.
According to Dr Meddis, the 'tiredness' we feel at the end of the day is produced by a chemical mechanism in the brain which makes us sleep. We are 'programmed' to feel 'tired' or 'sleepy' at midnight, even if we have spent the day relaxing on the beach or doing nothing. Dr Meddis believes that the unpleasant symptoms we suffer when we don't sleep enough are not because we have not rested but because we have disobeyed our brain's programming. The longer we don't sleep, the worse we feel. But Dr Meddis believes that if scientists could locate and 'turn off' the sleep mechanism in our brain that produces tiredness, we could live completely normal and healthy lives without sleeping.
So is sleeping a waste of time? Well, even Dr Meddis does not deny the great psychological value of sleep, and he asks us, "if scientists invented a pill which, if you took it, would keep you awake for ever, would you take it?"
Хочу подумати трохи про дуже виняткові для мене твори Лесі Українки. Йдеться про ті, які небезпідставно, хоч подекуди без ініціативи поетеси, називають апокрифами.
[Апокриф — стародавній релігійно-легендарний твір, зміст якого не цілком відповідав офіцій ному віровченню і який відкидався церквою, не визнавався нею священним]
На жаль, чи на втіху, моє студентське життя в Українському Католицькому Університеті підходить до кінця. Кілька років тому, коли я щойно вступила, ми вивчали класнючий і дуже насичений предмет про вплив релігії (передусім християнства) на літературу 19-20 століть. В процесі занять часом дивились фільми — екранізації літературних сюжетів, які ми аналізували (ну, якщо відверто, намагалися аналізувати).
"На полі крові" Лесі Українки — твір, який не можливо прочитати і залишитись байдужим. Не вдаюсь до переказів, бо кожен неодмінно повенен прочитати цей текст (тут), і власних тлумачень, бо вважаю, що недоросла ще до того. Хочу просто констатувати, що це дуже сильна річ, не дивно, що вона ось уже десятки років зчиняє навколо себе багато бурі і провокує режисерів візуалізовувати сюжет — на сцені, чи на екрані. Почну зі свого першого такого знайомства.
Тоді, на першому курсі, після читання "На полі крові" та ін. творів Л. Українки ми подивились однойменний фільм Я. Лупія. Завданням було написати на нього рецензію. Це було складне завдання, адже всі ми, першокурсники, ще ніколи не робили цього, та й взагалі мали небагато досвіду "думання", "порівняння", "аналізу". Та все ж якось спробували все виконати. Подумати тільки, перша рецензія в моєму житті. Це все було так давно, я вже ледь пригадую. А на днях переглянула цей фільм знову, — якось згадала про нього, коли читала це інтерв'ю з Олегом Цьоною, який зіграв у фільмі самого Христа.
Подаю текст моєї рецензії. Перечитуючи, ловлю себе на тому, що змінила б-додала б дещо то там, то сям. Проте з більшістю сказаного все ж згодна. Ось як я написала колись там в 2008 році:
Рецензія на фільм «На полі крові. Aceldama»
Нещодавно ми дивились художній фільм Ярослава Лупія «На полі крові», що був знятий за мотивами драматичних творів Лесі Українки, а саме:
* «На полі крові»;
* «Йоганна, жінка Хусова»;
* «Одержима».
У всіх вищезгаданих творах сюжет містить євангельські мотиви.
Ярослава Лупія вважають генієм і класиком українського кінематографу. І не дивно, адже його творчий доробок насправді обширний і дуже різноманітний. Крім того, режисер став одним із перших, хто екранізував тексти Лесі Українки.
Але, як і кожен старт, я вважаю «На полі крові» не дуже вдалим. Фільму не вистачає переконливості. Він не зачіпає глядача так, як це вдається Лесі Українці у книгах. І це дивно, оскільки в кіно, режисер спроможний, окрім текстів, маніпулювати ще картинками й образами. Ще одним недоліком я вважаю те, що у фільмі немає чіткого розмежування між кількома сюжетними лініями, і це дещо спантеличує глядача.
Також фільм не вражає монтажем і комп'ютерною графікою, незважаючи на те, що знятий порівняно недавно — у 2001 році. Тому деякі фрагменти здаються просто примітивними (скажімо поява з неба Ісуса Христа в оточенні яскравої світлової плями наприкінці фільму) і не сприймаються з такою серйозністю, з якою мали б за сюжетом.
Всі вищезгадані драми Лесі Українки є трагедіями, але фільм не надто зачіпає глядача і він не співпереживає з героями.
Сценарій фільму надзвичайно наближений до драм Лесі Українки. Режисер не повважав за потрібне додати жодних вкраплень, які відступали б від сюжетів книги. Як на мене, це досить сміливий прийом, не дуже поширений у сучасній екранізації літератури.
Окрім знаменитого режисера, у фільмі знялися справжні перлини українського кіно і театру, такі як Олег Цьона, Анатолій Дяченко, Володимир Задніпровський, Ірина Роєва, Святослав Максимчук, Ірина Мельник та ін.
Я вважаю, що як би там не було, загалом фільм — непоганий, а такий початок вселяє надію в подальший успішний розвиток українського кінематографу на основі класичної української літератури.
Це ще не все.
Окрім фільму, хочу звернути увагу на ще одну візуаліацію Лесиних творів. Це без перебільшення грандіозна постановка Володимира Кучинського 1995 року, що була охрещена просто і влучно — "Апокрифами". Тут я теж не берусь нічого аналізувати, бо взагалі вважаю, що не маю на це жодного права. Відчуваю, що наскільки геніальними є твори самої Лесі, рівно настільки ж геніальною і довершеною є ця постановка (зрештою, як і все, що народжується в цьому театрі). Будучи вже на фінішній прямій свого навчання в УКУ, в мене є ще один чудовий предмет частково пов'язаний з літературою. Називається "Апокрифи в богослужбових книгах, іконографії, художній літературі". Дійшовши до художньої літератури, ми не оминули й Лесі Українки. Якраз в цей час, після тривалої перерви театр включив цю виставу в репертуар листопада і ми всією групою здійснили культпохід на перегляд. Було чудово. Слова, добрі відомі нам з поем, так промовисто і виразно промовляли до нас зі сцени, так зачіпали за живе. Рухи акторів, інтонації, а особливо музика (з приватних джерел знаю, що вона запозичена у митців-євреїв, з якими курбасівці якось разом займались тренінгами в центрі Ґротовського в Понтедері, Італіє), влучно підкреслювали той чи інший месидж, були довершеними і подекуди змушували затримувати дихання, щоб не випустити жодної деталі. *** Нас зібралось 12 людей і всі залишились в захваті. Більше того, всі зійшлись на думці, що як тільки випаде нагода, підемо на цю виставу ще раз, а ще з новим запалом поринули в читанням текстів Лесі Українки.
Подаю фрагмент дискусії, яку ми провадили на занятті рівно за тиждень після вистави. В основному, тут розмірковування викладача і кілька коментарів однієї студентки. Я була активним слухачем, цього разу без коментарів..:
На останок закликаю вас: цінуйте українське. Воно класне.
