Страх

Якщо я живу у мильній бульці, ти живеш у клубку. 

Твій клубок — це сумніви і страх довіряти. 

Моя булька — це ілюзії і ефемерна реальність, 

Яка маскує моє обличчя, глушить шепіт душі.

Моя мильна булька може луснути, тоді я втрачу все. І може навіть всіх. 

Хоча ні, певно таки хтось лишиться.

Якщо твій клубок трохи збільшиться — він задушить тебе. 

Якщо ж порветься — почуватимешся беззахисним і буде дуже моторошно.

Мусиш розплутувати. По трохи. 

Кажеш, що намагаєшся? Але одному не вийде.

Було б значно легше, якби ти розібрав цю стіну по каменю,

Чи хоча б відхилив завісу, якою прикрив стіну.

У тебе нічого не виходить, бо ти весь час боїшся. 

Замість того, щоб цінувати те найважливіше, що в тебе є 

(власне, завжди було і буде) — твій дім і твоє місто, — 

Ти обираєш за пріоритет те (і тих), що тягне тебе додолу. 

Те, що блискуче, але хитке і не певне. 

Те, що далі, а не те, що поруч. (краща здобич — ще не здобута здобич).

Тих, хто обіцяють, але ніколи не виконують. 

Тих, хто не певен, чого хочуть і не готові довіряти тобі.

Дім — це ті, хто завжди буде, 

Коли нікого іншого не виявиться поруч.

Місто — це там, куди ти повертатимешся

Після кожної подорожі, вдалої і не дуже.

У мене нічого не виходить, бо я весь час думаю:

А що, якщо це все дарма і насправді все, що в мене є це порожнеча?

Ніколи не кажу, що відчуваю, бо раптом насправді не відчуваю,

Раптом доведеться шкодувати.

Часом я роблю великі-привеликі зусилля,

Долаючи власні страхи і сумніви, які все ж менші, ніж твої,

Я дозволяю тобі відхилити на мить завісу
Стіни ж у мене взагалі немає, тільки напівспалені і напівзбудовані мости.

Занурюєш палець в бульку і торкаєшся до душі. 

Не чиню жодного спротиву, хоч і тремчу від страху. Таємно.

Колись моя булька може стати каменем.

А мені часом кортить стати сталкером, непробивним і бездушним.

Ось, що коїть з нами страх.

*

Ледь простягнувши руки,

Щойно віддавшись обіймам.

Капітулюємо вправно,

Рішення всі ненадійні.

Не віриш зеленоокій.

Не даєш жодного шансу

В жилах тече неспокій.

Не буде нового альянсу.

Перед очима блюр

Дим задурманює мозок.

Вибратися б з цих баюр,

Наслухались вдосталь казок.

*

Страх, страх, страх.
Один з найбільших людських гріхів. 
Зробив тебе одним із своїх дітлахів.
Розвіяти б його на лютих вітрах.
Страх... Для невдах.

Вібруюче

Тут мав бути традиційний щорічний постик про форум видавців, але його немає.
Відомий факт, що я завжди стаю частиною форуму, зустрічаю десятки, якщо не сотні, людей, щоденно відвідую дюжини подій, купую незліченну кількість книг і пульсую в ритм з містом. В якийсь момент я навіть почала отримувати запити написати щось про свій досвід форуму. Однак, натомість тут такий інтимний делікатний постик, який мав би бути в мене в щоденнику, аж ніяк не в пабліку. Пізно.

Мені все рідше хочеться писати щось особисте, бо мені не самотньо і не потрібні співпереживальники.

До того ж, я сповідую таку істину, що писати треба тільки тоді, коли не можеш не писати. Зазвичай, нам є що сказати, коли нам погано. Але часом треба ділитись, коли добре. Як зараз. Це мить усвідомлення констрастності із минулим роком. Мить стабільності, заземлення, константи. Коли мені буде ще краще (скоро), я не матиму часу, щоб писати щось подібне. Мій головний і зовсім не новий месидж прозвучить просто зараз. Не вперше, але винятково впевнено. Він полягає в тому, що у кожного все може бути настільки добре, наскільки він хоче, докладає зусиль і не боїться вірити. Я часто це повторюю, іноді, щоб переконати себе, а не когось. Мене вже давно не треба переконувати. Вірю і не боюсь.

Протягом минулого року Львів докучав мені кілька десятків разів. Він був нестерпний, жорстокий, байдужий, одноманітний, повільний, надокучливий, самотній, холодний, спекотний, нудний, млосний, людний. То чекала, то втікала, то жаліла себе. Але ж навіть у романтичничних фільмах не буває без випробувань. Ми з містом зараз єдині, але справа не у форумі, не у книгах, і навіть не в людях. Справа у вібраціях. Сьогодні Львів — зовсім не lonesome town. Сьогодні Львів — столиця мого життя. Львів погодився стати моїм домом і опорою, водночас, дав згоду, щоб я була вільною і літала коли схочу, куди схочу. Я ж погодилась сприймати його таким, яким він є. Я не знаю, в який момент це трапилось. Я не знаю, в який момент стало добре. Я просто робила, що вважала за потрібне і не лицемірила. Ні з собою, ні з ким. 

Останні тижні минають так:

Кілька людей сказало мені, що думали, що більшого нерда, ніж вони самі знайти годі, але виявилось, — я саме така. Попри це, щодня знаходиться хтось прекрасний, хто, поки я поволі прокидаюсь, бажає мені чарівного дня. Щирі побажання матеріалізовуються. В цьому щастя.

Вперше в житті із тремтінням і задоволенням читаю вірші, дивлюсь на горизонт, не стримую сліз. Зовсім не сумно. Магічно.

Зберігаю сталевий спокій, поки довкола вивергаються вулкани і суцільні гарячі точки. Від цього вулкани киплять ще більше, але врешті приречено заспокоюються. Штиль. Я рівновага.

Майже не розмовляю. Хочу багато слухати. І читати. Втім, це теж певною мірою слухати. Хочу думати. Мати достатньо часу, щоб думати. Щоб ніхто не заважав.

Я все ще не вмію казати рішуче "ні" спокусам, але вперто вчусь. Мої "ні" потрохи стають впевненішими.

Мені ввижаються образи з "Просто діти" Патті Сміт. Мені щодня доводиться читати про Нью Йорк. Мені снилось, що я медитую на Коні Айленд.

Слухаю багато музики, під яку росла і мріяла дитиною. Боб, Том, Джим, Френк, Вен, Курт, Ніна, Смітс… Не слухаю жодної нотки і жодного виконавця, які звучали у мене нон-стоп протягом минулого року.

Холодно. Гріють лише обійми. Добре, що вони є.

Хочу в небо. У будь-який спосіб. Деякі люди здатні бути небом. Якщо захочуть. Якщо не злякаються. От я не боюсь.

Дзен існує. Не загублю, не втрачу, не виміняю.

*

Прочитай і заміни слово "Львів" на ...

**

В цей самий час торік у мене почався найгірший рік, який тільки можна було собі помислити. А зараз починається найкращий. Бо я так хочу. Бо в мене багато сил і очікувань теж багато. Love me or leave me. Мі.

***

Постик про форум буде.  Невдовзі. Спершу дочитаю свої вірші.