Колись я писала ессе про залежності. На днях знайшла його в себе на комп’ютері — приємно було перечитати, адже текст ішов з глибини душі. Пригадую, пишучи я дуже захопилась процесом, виникало багато думок. В мене було небагато часу, щоб розкрити концепт і передати всі свої міркування, оскільки це було домашнім завданям на наступний день. Традиційно прагнула виокриметись і написати щось зовсім відмінне від інших, принаймні з моєї групи. Отож, щоб уникнути прісних і надто поширених стереотипних опіній про пороки сьогодення, я почала роздумувати що ж для мене самої є залежністю. Ну не алкоголізм, нікотин чи таблетки точно. Як і не більшість поширених вад. Так вже сталось, що не страждаю жодною заразою, чому дуже рада. Хіба лише кавою зловживаю, але і то не завжди, а лише в особливо напружені моменти мого студентського існування. Надто довго роздумувати не довелося, я одразу визначила, без чого не здатна жити. Це — ...
А втім, ось воно ессе. Дізнавайтесь по порядку. В такому ж вигляді, в якому я подала його на розгляд досвідчених експертів.
Залежність. Мій погляд
Однією із загрозливих проблем сучасності є залежність молодих людей (і не тільки) від різного роду спокус. Особливо гостро вона лежить сьогодні, у час стрімкого розвитку науки і техніки, що тягне за собою жорстку конкуренцію у всіх аспектах людської діяльності. Тому не дивно, що в мас-медія широко висвітлюють і застерігають проти залежностей. Здебільшого, в засобах масової інформації йдеться про згубну тягу до алкоголю, куріння, наркотиків, азартних ігор, інтернету; про зловживання їжею (зокрема, солодощами), кавою, ліками — знеболюючими, заспокійливими і снодійними, які виробники пропонують як панацею від усіх бід; про такі нездорові схильності як німфоманія, клептоманія та шопоголізм тощо. Цей ряд ще довго можна доповнювати.
Прийнято вважати, що залежність — це концепт із суто негативною конотацією. В одному з інтернет-ресурсів зустрічається така дефініція: «залежність — це дошкульне явище, яке завжди буде актуальною проблемою...» (http://www.netnarkotik.ru/ua_zalezhnist). Загалом, в сучасних працях, присвячених цій тематиці, домінують різко негативні оцінки цього поняття. Але я хотіла б спростувати, що всі залежності є неодмінно дошкульними явищами. Звісно, якщо йдеться про алкоголізм, наркоманію, залежність від таблеток і т.п., то тут очевидно немає позитивного, ба, навіть нейтрального контексту.
Отже, в якому контексті можна говорити про залежність як про явище позитивне?
Спробую сформулювати інше визначення залежності, яке я вважаю більш об’єктивним. Залежність — це нестримна тяга людини до чогось. До чогось... А чи може це щось бути позитивним явищем? З упевненістю і на власному прикладі відповім, що так. Існують залежності, які не приносять ані жодної шкоди організмові, ані оточуючим, а навпаки сприяють працевіддачі, навчанню, а іншим приносить радість від споглядання. Серед таких залежностей називаю мистецтво, літературу, різного роду творчість.
Щодо мене, то вже рівно рік я насолоджуюсь одною потужною залежністю. Мова йде про танго. Аргентинське танго.
Аргентинське танго — танцювальний жанр, який з’явився у Буенос Айресі (Аргентина) на зламі 19 і 20 століть і фактично був створений емігрантами з Європи. У результаті зіткнення культур європейців і корінного латино-американського населення, і виник цей новий танець як спосіб самовираженння за допомогою музики. Танго народжене з багатьох інших танців, зокрема хабанери, польки, вальсу, корріди та ін.Зараз танго танцюють без перебільшенння в усьому світі. Один невідомий тангеро на сторінках інтернет-форуму московського танго-клубу висловився так з цього приводу: «тангоманія... це дійсно манія, епідемія, яка захопила весь світ. Мабуть лише Арктика і Антарктика залишаються поза зоною її досяжності». Цікаву думку висловив мій знайомий тангеро: «танго — це окрема всесвітня мережа». І справді, куди б ми не поїхали, всюди існують танго-клуби, куди легко можна потрапити і відчути себе «своїм серед своїх».
Аргентинське танго — танець, що танцюють в парі, танець для двох. Традиційно, партнер запрошує партнерку на три танці. Перший — це знайомство в парі, другий — це тісний зв’язок, кульмінація, а третій — це прощання. Якщо партнери вже знайомі між собою, то це може моделюватись трохи по-іншому. Тангеро неодмінно повинні додержуватись етикету та спеціальних правил поведінки (Codigos) на танцполі. Унікальність танцю поляає в тому, що це повна імпровізація, а не заздалегідь завчений ланцюжок рухів. Оскільки танго — імпровізація на рівні кроку. Тому повноцінний танець може вийти навіть з тим, хто танго ніколи не танцював, а просто відчуває партнера.
Важко передати словами ті відчуття, яке пара відчуває танцюючи. Перш за все, виникає тісний емоційний, майже інтимний, зв’язок. Байдуже, чи люди, що танцюють в парі знайомі чи ні, чи подобаються один одному, чи ненавидять, чи одружені між собою, чи вперше бачаться... Це все відходить на задній план. В цьому є щось незвичне і цікаве.
Це соціальний танець, тому в ньому немає суперницва, межа між викладачами і учнями відносна. Кожен сьогоднішній учень вже завтра може передавати свої знання комусь ще, а відтак і самому стати вчителем.
Дозвілля з танго дуже цікаве і захоплююче. Щотижня відбуваються танго-вечірки, що називаються мілонгами. Для тангеро — це улюблений час. На мілонги ретельно вибираються, форма одягу — елегантна, обов’язкове спеціальне взуття.
Ця залежність, як і будь-яка інша, має певні особливі характерні симптоми. Спробую сформулювати головні з них: у тангеро почуваються нещасними, якщо вони не мають нагоди танцювати принаймні один раз в тиждень; вони всюди носять/возять з собою пару танцювального взуття; слухають танго-музику постійно; у їхньому вечірньому гардеробі домінує чорний колір; з приходом у танго, погляд на взуття та одяг різко міняється; будь-яка площа розглядається виключно з точки зору можливості її пристосування до танцполу; часто танцюють подумки; тангеро в кожній розмові щось згадують про танго; для них світ ділиться на танцюючих і тих бідолах, які не танцюють; вони не уявляюють своє життя з нетанцюючою людиною; весь час у повсякденному житті вони імітують танго-фігури, часом навіть не контролюючи власних дій.
Для нас, тангеро, танго — це життя, а життя — це танго. І навіть, якщо ми цілком виснажені, танго заряджає нас енергією, створює особливий настрій, абстрагує від повсякденних клопотів і суспільних проблем, відправляє у приємне забуття, за межі реальності. Невідомо чому, але факт, що як тільки ми ступаємо на танцпол, відчуваємо безмежне щастя і задоволення, аналогій яким нема в повсякденному житті. Живемо від мілонги до мілонги; весь тиждень в думках повертаючись до попередньої і з величезним нетерпінням очікуючи наступної. Дивимось десятки-сотні відео в інтернеті, намагаючись запам’ятати і скопіювати рухи аргентинських метрів танго. Вишуковуємо стільки ж нових треків і без кінця їх прослуховуємо; а чуючи музику уявляємо, як танцювали б під неї.
Танго пропонує цікаве, насичене проведення часу. Як правило тангеро збираються принаймні раз на тиждень на мілонзі, але також часто зустрічаються в кав’ярнях, щоб поспілкуватись і випити разом кави. Завдяки стійким правилам етикету, атмосфера у танго-середовищі (у клубах, на мілонгах чи заняттях, на дозвіллі) дуже приємна і сприяє розвиткові хороших манер у членів спільноти. Тангеро — це здебільшого прихильники старої школи галантності і ввічливості. Це інтелігентне товариство, де окрім власне танцю відбувається цікаве спілкування, переважно на світські теми (література, музика кіно, культурні події Львова та інших міст). Танго пропагує здоровий спосіб життя — на мілонгах чи будь-яких інших заходах танго заборонено курити, а постійні тренування на заняттях сприяють хорошому фізичному стану та зменшенню зайвої ваги. Крім того, приналежність до такої спільноти сприяє усвідомленню людиною свого місця в соціумі і своєї важливості для нього. Бути в танго-спільноті — це чудова нагода знайти хороших друзів і близьких за духом людей.
Звісно, це залежність. Але чи варто з нею боротися?...
