вівторок, 19 листопада 2013 р.

"Тіні" Любка Левицького в тіні українського кіно

Розвиток українського кінематографу в незалежній державі належить до тих ділянок культури, яким ще довго слід дозрівати і набувати вправності і конкурентоспроможності. Сьогодні спостерігаємо за якимись першими кроками, які здебільшого далеко незрілі, доволі невпевнені і часто дуже не наївні.

З іншого боку, чого можна очікувати від перших і поодиноких починань? Найкращим рецептом буде не висувати захмарних очікувань і намагатись не бути немилосердно критичним (хоча зовсім утриматись від критики навряд чи можливо). Натомість, творцям фільму варто зрозуміти, що критика — це добре, бо це, як би там не було, певна реакція і непрямий спосіб висловлення побажання про розвиток і нові висоти українського кіно у близькому майбутньому.

Завдяки Планеті кіно, яка привезла до Львова більшість акторів і організувала прес-конференцію, перед показом прем'єри була нагода поспілкуватись із творцями фільму. Відверто кажучи, для мене ця частина заходу виявилась куди цікавішою, ніж безпосередньо фільм. Мене дуже тішить, що є люди, які сьогодні готові займатись цією до певної міри невдячною справою і позиціонують своє творіння не російським, слов'янським, чи якимось там східноєвропейським, а саме українським і вперто на цьому наголошують. За це їм великий плюс і респект. Наскільки вдалим є їхнє починання — судити, звісно, глядачам. Розкажу про свої враження.

Вже за пів години у мене з'явилось відчуття, яке не покидало до кінця перегляду, що я перенеслась в часі кудись на початок 90-х, і мені з кількарічним запізненням демонструють бюджетне американське кіно зняте юними аматорами. Сценарій доволі вбогий, сама зйомка теж залишає бажати кращого, та й актори за невеликими винятками сумнівно професійні (бо просто ще не мають досвіду). У графі "жанр" творці фільму зазначають "трилер", однак, притаманної трилерам гостросюжетності явно не простежується. Аж сумно, наскільки все передбачувано і невигадливо розгортається. Кілька вдалих жартів ще сяк-так тримають глядача у кріслі до кінця показу. Щастя, що режисер обмежується 95-ма хвилинами; на півтора години ще можна спробувати відшукати у собі терпіння, щоб все ж таки додивитись фільм до кінця і не втратити сподівання, що нас все ж таки здивують якимось непередбачуваним поворотом чи спецефектом. Втім, коли з'являються титри, стає очевидно, що сподівання марні і, чесно кажучи, стає навіть трохи образливо, адже як-не-як обіцяли трилер!

Режисер зазначив, що цільова авдиторія фільму — 16 - 35 років, але направду, серед моїх численних знайомих цього віку навряд чи знайдеться хтось, хто вийде із залу без скептичного виразу обличчя чи, тим паче, із захватом. Гучна назва, яка привертає увагу через співзвучність із шедевром Параджанова, виявилась ключовим піар ходом, що відкрито підтвердив сам режисер. Звісно, привернути увагу і нашуміти, мабуть, вдалось, але водночас він накликав на себе численні порівняння та співставлення, а ось це вже явно не на руку творцям. Мені цей момент найбільше не сподобався, якось воно наївно чи навіть нахабно. 

Намагання режисера, між іншим, про це він теж сам заявив, зробити свої Тіні запотребованим і фірмовим "американським" фільмом, я вважаю відвертим несмаком. Малоймовірно, що цей прийом, який очевидно покликаний зробити фільм універсальним і зрозумілим для широких кіл, суттєво розширить скромну авдиторію, тим паче міжнародну. Передусім, для мене американське підліткове кіно й так саме по собі є цілковитим несмаком і слабоінтелектуальним джанком. Коли ж цей стиль намагаються перейняти наші українські творці, у яких суттєво менші матеріальні можливості, скромніші інструменти і відсутність досвіду, то виходить м'яко кажучи жалюгідно. Плагіат, чи то пак, компіляція (що по суті теж є плагіатом, втім, вищого рівня) тут теж присутні. У цьому фільмі впізнаю і класичні Американський пиріг, Крик, Гаррі Поттера, і ще ряд примітивних фільмів про мракобісся, коледж і тінейдж лав. Попри зйомки у Карпатах, українського у фільмі мало.

Попри те, що Тіні 2013-го року мене анітрохи не вразили, бажання вперто продовжувати ходити на українські фільми анітрохи не похитнулось. Покупка квитка на перегляд українського продукту, це як і покупка української книжки, — маленька, але така необхідна інвестиція в майбутнє процвітання цілих культурних сфер моєї країни.

Не будьте маґлами, лелійте українське.


P.S.: На днях моя приятелька зі Штатів із частково українським походженням, яка по трохи вивчає українську мову і культуру, попросила зробити для неї перелік українських фільмів вартих перегляду. "Тіней" Любка Левицького там не буде, це абсолютно точно. Зате Параджанівські "Тіні" — без сумніву потрапляють до переліку, до того ж першим номером. Добре кіно в Україні все таки є. Шкода, що давно не було нічого по-справжньому гідного, але прийдешній рік обіцяє бути плодовитим. І бонус про хороше, що вже вийшло.