Хоч сьогодні й спекотний день, з кожним днем все більше переслідує відчуття осені.
Це приємне відчуття, адже осінь, яка близиться, разом із своєю прохолодою і барвами додає зосередженості і налаштовує до праці. Цьому сприяють спогади про школу, про навчання і те, з яким ентузіазмом малюки готуються до першого класу.
Back-to-school feeling makes you refocus on your goals, каже популярна приказка. Але навіть тоді чомусь не кожен робочий день минає натхненно.
Бувають такі дні, коли від самого ранку все валиться з рук, — чогось не встигаєш, десь не виходить і сердишся на цілий світ, що все йде не за вигаданою вчора перед сном схемою. Ти читаєш, як твої друзі і знайомі насолоджуються літом десь на морі, чи відвідують виставки, на які тобі вже давно кортить нарешті вирватись. Більше того, отримуєш ті нестерпні смс-ки із запрошенням піти на пляж, тоді за кілька хвилин тебе кличуть на ярмарку, ще за пів години на джаз. Але ж у тебе клятий дедлайн і нічого тут не вдієш. Якби тебе хтось спитав, ти б не змогла пояснити, чим займалась вранці і яку користь це принесе твоєму близькому майбутньому, навіть сьогоднішньому дню. Всіма думками будеш в картинній галереї, де за пів години почнеться презентація нових картин молодого митця, з яким ви приємною випадковістю познайомились минулої суботи і на яку у тебе красиве хенд-мейдне запрошення. А тим часом сидітимеш у своїй вже тепер ненависній келії і з тупим виразом обличчя дивитимешся в монітор.
Відтягувати початок виконання обов'язку будуть спершу пів десятка соцмереж, куди заходиш неусвідомлено, наче на автоматі, потім надокучливі повідомлення з твоєї відносно недавньої парт-тайм роботи, яку ти ніби й любиш, але дратуєшся, що вона тебе може дістати навіть за кордоном. Потім ти згадуєш, що вчора не відповіла на всі листи, а ще, що було б добре нарешті зателефонувати додому і довідатись, що там у батьків. Врешті, на око потрапляє твіт офіційного акаунту Гарварду про якийсь проект, що саме втілюють студенти літнього семестру, і ти розумієш, що далі сидіти на місці не можна, адже це вже вийшло за межі всіх здорових рамок. Сердишся на себе, вимикаєш всі розгорнуті веб-сторінки і обіцяєш собі почати працювати над статтею за п'ять хвилин, треба тільки ноги розімнути і провітрити голову. Ні, не надвір, виходити кудись не дозволить сумління. Дозволяєш собі трохи постояти на балконі.
За п'ять хвилин, поки ти переминаєшся з ноги на ногу на балконі, виявляється, що рятівна цигарка насправді зовсім не рятівна, як і четверта за останні півтора години кава. Добре, що вистачає глузду не полізти за пляшкою джіну чи віскі в бар, щоб остаточно унеможливити виконання свого таску вчасно, тобто до вечора.
Звісно, ти розумієш, що робиш щось не так, але не знаєш, за що взятись, щоб це виправити і найгірше, — не знаєш як вийти з цього руйнівного трансу, який зв'язує тобі руки, та що там — мозок, і провокує бездіяльність (чи як тепер модно казати, — прокрастинацію).
Помалу приходиш до тями. Викидаєш майже повну пачку цигарок у смітник, вмиваєш обличчя, несеш свою напів холодну каву до кімнати і нарешті вмощуєшся за свій робочий стіл. Перше, що робиш, коли торкаєшся лептопа — вимикаєш інтернет. Для твого завдання він зовсім не потрібен. Створюєш новий файл, з ентузіазмом друкуєш своє ім'я і заголовок статті. Разом — цілих 22 слова, ура! хороший початок. Однак, одразу після цього ентузіазм кудись зникає і ти навіть не уявляєш, що писати далі. Спершу засмучуєшся, але тоді вкотре за день береш себе в руки. Сидиш і міркуєш: раціонально, зосереджено, як тебе вчили мама, тато, науковий керівник і ще кілька небайдужих людей.
Якщо задуматись, дедлайн не такий вже й важкий, а завдання, яке тобі належить виконати цілком зрозуміле і насправді у стократ простіше від того, яке ти виконувала минулого тижня. Сфокусувавшись і припинивши відволікатись на телефон, скайп та невгамовну стрічку новин з нестерпними сповіщеннями, хто і як в цей момент розважається і який чудовий вечір планує провести, з дедлайном, ймовірно, реально справитись години за дві. На годиннику пів на п'яту. Що ж, подивимось.
*
Шквал слів сиплеться з твоєї голови у файл, мозок формулює речення за реченням скоріше, ніж ти здатна записати на своїй найвищій друкарській швидкості. Час від часу спиняєш цей потік думок аби перечитати написане, підправляєш трохи то тут, то там. В критичний момент, коли більшість тексту вже є, але не вдається сформулювати висновок, встаєш з-за столу, відчиняєш вікна і вдихаєш повітря одного з улюблених міст, розбавлене легким ароматом лаванди і розмарину, які примостились у тебе на підвіконні. Повертаєшся за стіл і на одному диханні дописуєш все до кінця. Фінальна крапка. Десять тисяч знаків є, навіть більше.
Дивишся на годинник. Шоста вечора. Коли це настала шоста вечора? Ти зробила це. Ти зробила це навіть швидше, ніж думала собі. Не до кінця розумієш як, але зробила і це головне. Неквапом готуєш каву, хляпаєш туди кілька крапель коньяку, — тепер це цілком заслужено, — і трохи шкодуєш, що всі цигарки у смітнику, втім тебе це турбує недовго. Повертаєшся за стіл і смакуючи кавою повільно перечитуєш текст. Все цілком пристойно, ба навіть, — це одна із кращих твоїх статтей за останній час. Залишається надіслати. Gmail-to ***- [Dear Mr. ***; Body; Sincerelly, *]-attach_a_file-send. Справу зроблено.
Все ще не оговтавшись від здивування, звідки взялась така несподівана продуктивність, вмикаєш інтернет. Як і слід було очікувати, без тебе не трапилось нічого життєвоважливого. Швидко вимикаєш, — порожня трата часу, — зараз дуже чітко усвідомлюєш це.
*
Повертаючись до таємниць небувалої продуктивності, гадаю, причин тут кілька, в тому числі віра в свої сили, везіння і сприятливе розташування планет. Самомотивацією стали спогади про попередні досягнення в обраному професійному керунку, про дані собі настанови добитись певного успіху і статусу. Головними мотиваторами стали обличчя людей, які тебе люблять; вони уявлялись тобі щоразу, коли муки творчості були особливо болісними, коли наставав критичний момент і додавали сил просто тим фактом, що вони є і що їм не байдуже, що ти теж є і як у тебе справи.
Іншою річчю, яка спонукала взятись за працю було, наприклад, те, що ти все ж таки хотіла вибратись сьогодні до міста. Нехай пізно ввечері, нехай на коротко, нехай зовсім втомленою, але не марнувати ж літнього вечора. Звісно, змарнований вечір буднього дня — це не так образливо як змарнований вечір п'ятниці чи суботи, але ти не хочеш просиджувати чудові літні дні своєї молодості у чотирьох стінах скніючи над роботою, яка за довгі години встигла тебе знудити і остогиднути. Просто страшно, у яку марудність люди перетворюють свою колись улюблену і свідомо обрану професію. Без кінця жаліють себе, нарікають і шукають виправдання, чому все котиться шкереберть. Звісно, шукають не у собі, адже можна свою бездіяльність звалити на лінь, мовлять, такий у мене огріх, вроджений, і що тут зробиш.
Це зовсім не те життя, якого ти собі бажаєш. І на щастя, ти маєш на все це вплив. Насправді, кожен має, але ти ним точно скористаєшся. І почнеш негайно. Кажеш собі "Я сильна і я це зроблю" і просто не смієш ні секунду забувати цієї формули.
*
Аби втома від інтенсивної праці над дедлайном не зіпсувала тобі вечора, вирішуєш привести до ладу тіло і мозок. Схема проста і звикла: пробігти 10 км. Спершу парком, потім по набережній, а тоді вечірнім містом. У вухах улюблений плейлист "jogging" на улюбленому Stereomood, на вустах посмішка, в погляді цілеспрямованість, яка змінюється замріяністю. Після сорока хвилин інастає відчуття тотального фізичного виснаження, але радісного . Душ додає остаточної бадьорості і ти відчуваєш як нові сили з шаленою швидкістю прибувають у тіло.
На залишеному вдома телефоні тебе чекають чергові повідомлення про вечірні розваги. Друга з кінця смс-ка від митця. Виявляється, після презентації, яка вже доходить до кінця, буде афтепаті. Він вирішив особисто тебе запросити, помітивши, мабуть, що ти не прийшла відкриття. Як чудово. Саме те, що тобі потрібне в кінці складного дня. Ти цілком заслужала розважатись сьогодні, тому вперед. Одягаєш чудову сукню, яка вдома служить тобі для особливих нагод і яку навіть не сподівалась одягати тут, адже приїхала на науковий стаж, а не на вакації.
Зібравшись хвилину дивишся на себе у дзеркало і думаєш: "Зараз я там, де хочу бути. Вигладаю так, як хочу". Твоєї впевпненості вистачить, щоб поділитись із цілою католицькою гімназією благородних дівиць і зробити з них звабливих левиць. Виходиш з усміхом і впевненістю. Буде вдалий вечір. Хто сказав, що в будній день не можна?
