Всі дівчатка — козли

Дивлюсь в минуле крізь усе життя і згадую багато випадків, коли спілкувалась з чоловіками, входила в інтерес і починала цікавитись суб'єктами більше, аніж на рівні простих співрозмовників. Що може вразити в чоловікові? Перед усім галантність і дорослість; риси до болю рідкісні і цінні. Пригадую всього кілька випадків виявів справжнього джентельменства в мій бік. Солодкі, милі спогади. Для мене джентельмени починаються в Польщі, потім закінчуються в Польщі, потім з'являються Нідерландах, потім знову в Польщі. Там і закінчуються.

Бездоганні манери, відшліфовані роками; інтелігентність і начитаність; природній шарм, зачаровуюча усмішка, грайливий (роздягаючий, розумопоглинаючий) погляд, приємний тембр, сильні руки; неймовірна впевненість на межі із самовпевненістю; інтелект, інтелект, інтелект!

Коли стикаєшся з чималою кількістю українських представників слабкої (читай: чоловічої) статі, то виникає бажання

оберігати їх, ніжних, тендітних, беззахисних істот, які так часто губляться в своїх рішеннях, так повільно дорослішають, так сильно потребують допомоги якоїсь матусі чи старшого наставника… Намагаються імітувати

джентельменство… Не можу стримати лукаву посмішку, коли це виходить жалюгідно, а переважно так і трапляється. Смішні маленькі хлопчики! Байдуже скільки їм — 20 чи 45. Виходить, що до них як власне чоловіків (о, пробачте, любі чоловіки, за мій фатальний, категоричний егоїзм) ставлення з боку жінок конс'юмеристське. На кшталт: «Мммм, милий, хочу.» Здебільшого, для короткотермінової одноразової акції. А невдовзі трапляється знову те саме. Це якийсь просто невпинний ланцюжок, коли щоразу натрапляєш на те саме в тому чи іншому прояві.

Тоді відбувається дивна річ: своєрідна заміна ролей. Ми максимально наближаємось у своїх рисах до чоловіків, наші власні риси стають маскулінними, ми позбавляємось сентиментів, надаємо більшу перевагу механіці та електриці, ніж кухні чи шопінгу. Нас починають цікавити інші жінки і це прекрасний момент усвідомлення неактуальності, скажімо, релігійних настанов. В чоловіків відбувається те саме. Як часто останнім часом ви бачите чоловіків-краль у вузеньких штанах і з торбинкою через плече, за яку ще 15 років тому чоловіка би згноїли за педарастію? Як часто ви чуєте, що чоловік дивиться мильну оперу чи няньчить вдома немовлят? Я — щодня. Є один прекрасний момент: у цій підміні ролей ми врешті здатні вирішити задачку колишнього суспільства про так звану«неможливість дружби між чоловіками і жінками». Зараз ми, як ніколи з ними близькі, маючи спільний фактор — усвідомлення потреби перебудови суспільства.

Важко розглядати сучасних чоловіків як пожиттєвих партнерів. Наприклад, мені — дуже. Я чітко усвідомлюю, що не

хочу, щоб мої діти були схожими на жодного з них. Можливо, я б хотіла, щоб вони успадкували якусь окрему рису, чи ваду (світ досконалий у своїй недосконалості), але, щоб цілком стали їхньою копією — ніколи. Натомість, коли, скажімо, розмірковую над тим, якби моя дитина перейняла всі риси Марічки — розпливаюсь у приємній посмішці. Згадую про ніч серпня 2009 і серджусть на проблему недосконалості статевості.

Особисто для мене з цієї непростої дилеми життя — чимало користі. В мене дуже багато друзів-чоловіків. Справжніх друзів. І, мабуть, жодної істинної подруги (за винятком трьох фемін, про яких неодноразово йшлося і буде йтися все моє життя). Немало уподібнена до чоловіків, я добре їх розумію, а вони мене. У результаті, виходить гармонійне спілкування на усіх рівнях. Я можу на них покластись, захоплюватись ними, проводити дозвілля, планувати серйозні проекти, втілювати найсміливіші плани (бо з жінками — ні). Однак, не можу думати про них, як про потенційних продовжувачів мого роду — одразу стає млосно і огидно, наче йдеться про інцест чи ще якесь страшне збочення.

Що може вразити в чоловікові? Я уже перелічила, не раз і не тільки тут. Однак, чи на довго? На день? Тиждень? Рік? П'ять років? Нехай. Але ж, ради Бога, не на все життя. (!)

Завдяки важкій суспільній ситуації, що поступово складалась останні десятки років і зараз остаточно випливла на поверхню, ми можемо простежити за численними недоліками устабільненого ладу стосунків, який вичерпав свою актуальність. Межі, в які всунула нас релігія, мораль, а потім широкий загал і передання традицій поколінням — надто вузькі. Слід давно вже все переглянути і осучаснити цю модель. Якщо, звісно, все не стане на свої колишні місця. Втім, кажуть, що всіх справжніх чоловіків забрала війна і чомусь я схиляюсь цьому вірити.

Останнє: чоловіки, будь ласка, не будьте дівчатками. Я все-таки, мабуть, хочу колись дітей.

Розтрачена й знівечена душа

Тебе ніхто не любить, бо ти негідник.

...

Ти втратив її, бо був спражнім бовдуром. Інфантильним егоїстичним хлопчиськом, якому було чхати на весь світ. А їй не було. Коли зайшла мова про перспективу справді серйозних стосунків, ти просто злякався, не зміг прийняти правильного рішення, образив її і вона пішла. Бо ти бовдур, слабак і нікчема. А потім захотів помсти. Помститися їй, її друзям і всьому світові. З тієї самої миті, коли зрозумів, що вона більше не твоя і вже ніколи не буде твоєю, ти став різким і грубим з усіма, хто тобі траплявся — чи то мама, яка люб’язно приготувала тобі сніданок, чи тітка в магазині, яка подавала тобі хліб, чи п’ятирічна дівчинка, яка перечепилась через твій недбало пожбурений додолу рюкзак, поки ти кричав на когось по мобільнику просто на вулиці.

Кілька перших тижнів ти майже не вилазив зі своєї нори — штори заслонені, на столі згромаджено дюжину горняток, не реагуєш на благання мами піти нарешті в університет, тільки те й робиш, що вирячаєшся в монітор, це єдине, що тобі зараз до снаги. Ти у відчаї, але ніколи не признаєшся в цьому нікому, навіть собі. Духу не вистачить. Годинами клацаєш мишкою. Клац — пошта. Тут лише реклама, ти ж нікому не потрібен. Клац — соціальна мережа. Гордий, заходиш під ніком, бо наче не цікавишся «попсою», а насправді, ти такий як всі, просто лицемірніший. Клац — ще один акаунт і ще. Порожньо. Клац — скайп. Кілька людей помічено в онлайні. Не наважуєшся написати нікому, бо боїшся бути відштовхненим.

Ти все-таки інколи бачишся з людьми. Не надто часто, коли видираєшся зі своєї нори, щоб трохи соціалізуватись, бо все ж боїшся з’їхати з глузду. Соціальна спільнота досі приймає тебе. Котрась більше, а котрась зовсім трохи. Це тому, що ти, як і будь-які лицемірні боягузи зі шкіри пнешся, щоб внести туди свою вагому лепту, щоб тебе побачили, зацінили і запам’ятали; а ще приймають, тому що люди милосердні і благодійність — це просто добрий християнський жест. Але ніхто з них ніколи насправді не потребує тебе. Коли була вона — так; тоді ти чогось вартував, бо вона робила тебе Людиною. А коли ти знехтував нею все змінилось. 

Вона потрібна тобі і ти це знаєш. Світ потрібен тобі і ти це знаєш. Ти непотрібен нікому і це ти теж чудово знаєш.

Твоє життя — суцільний абсурд; немає жодного сенсу в такому існуванні. Ти це потрохи усвідомлюєш. Вирішуєш змінити тактику. Для початку перетворюєш свою печеру на кімнату середньостатистичного холостяка-студента. Виносиш брудний посуд, кидаєш в пральку одяг і постіль, від яких тхне. Одягаєшся в чисте, але не попрасоване і як компенсація, пахтишся торішніми парфумами.

Тепер слід кудись вилізти, адже захисне і тому любе серцю кубло вже набридло. Йдеш туди, куди шурують всі. Так легше загубитися в натовпі. Обираєш таке заняття, яким зараз модно займатися, — долучаєшся, до вуличних соціальних танців. А чому б ні — зараз це модно, до того ж часи, коли з чоловіків (хлопчисьок) кплять через танці давно минули. Згадуєш як танцював раніше, з нею. То найщасливіші твої спогади, коли її волосся торкалося твоєї щоки. Це все минуло і ніколи не повернеться. Це ж ти усе зіпсував, егоцентричний мерзотник. Ти переборов ностальгію і ступив на танцпол. ЇЇ не було, вона поки що старанно уникає місць, де ви бували разом. Тобі кортіло її побачити, однак, ти з полегшенням зітхаєш — так значно краще. Кидаєш оком, бачиш давніх знайомих, забутих на кілька тижнів, бачиш своїх викладачів, які привітно махають тобі рукою, бачиш новеньких незграбних танцюристів, які невпевнено вовтузяться на паркеті весь час оглядаючись. Бачиш сидячих «прекрасних дам», які долучились до спільноти, щоб врешті-решт знайти собі кавалерів, та це їм вже пів року не вдається. Ти байдужий до них, до них тут всі байдужі, надто вже нещасний в них вигляд. Однак, підходиш до однієї із них.

Білявка з пасмами по пояс, надмірними кілограмами і колодязем комплексів. Затонкі брови, сумні очі з безнадією повернені до танцполу. Вона як і ти нещасна, тільки ти це приховуєш, підморгуєш і запрошуєш до танцю і вона, не вірячи власним очам, непристойно швидко погоджується. Вона ще пам'ятає твій зірковий час, коли ти був на висоті і у танцях, завдяки тій, яка пішла від тебе навіки. Тебе тоді хотіли всі і ти був гордий, а вона не ревнувала і тішилась, що ти щасливий. Таки був... з нею.

Після восьми з половиною хвилин кружляння і тягання незграбної та важкої білявки, яка добряче до тебе притулилася, ти відкланявся і за інших обставин уникав би її довіку, якби не самотність. Тобі закортіло привітатись з давніми знайомим. За вином вони розповіли тобі новини за останні кілька тижнів. Ти слухав без особливого інтересу, але тішився, що вони спілкуються з тобою. Білявка не спускала з тебе очей, ковзала поглядом вздовж і впоперек, подумки заглядала під сорочку, згадувала вісім з половиною хвилин, мріяла і гаряче молилась про продовження. Ти все помітив, але не показав їй, бо ще не вирішив, що з нею робити далі.

Наступного разу ти знову прийшов на танцювальну вечірку. Ти відновив собі статус короля танцполу, соціалізувався. Ігнорував білявку, яка знову не спускала з тебе погляду. Це саме було і наступного разу. А на третій, ти знову її запросив...

Що тут незрозумілого, відома стратегія, чим менше показувати дівчині своє зацікавлення, тим більше, вона про тебе мріятиме, думав ти, адже це завжди діє. І тут подіяло. За три тижні ти провів її додому. За три з половиною провів і поцілував. За чотири ви до пізна гуляли містом після вечірки, тримаючись за руки, а за п'ять опинились біля твого помешкання... і зайшли. І залишились, до ранку. Тобі знадобилось десять хвилин, щоб звабити її. Всю ніч вона виконувала кожне твоє бажання, старалась з усіх сил, щоб задовольнити тебе, щоб ти захотів ще, шепотіла, що ти подобаєшся їй. Ти, звісно, не відповів. Білявка тішилась і дякувала благоудатній долі, думала, що її погана безвінцева карма зникла, що вона найщасливіша у світі. Ще довго думала, — наступні два місяці, поки ти крутив їй голову.

Ви продовжувала ходити разом на танцювальні вечірки, де ти запрошував до танцю здебільшого інших дівчат — струнких і граційних краль, які, ти знав, ніколи б тобою не зацікавились. Білявка як і колись сиділа весь вечір за столиком сама, тільки вже не з сумними очима, вона не тямилась від щастя! Ілюзія і самонавіювання творять дива. На жаль...

Одного разу на вечірку прийшла вона, яка все ще була і ще довго буде головним спогадом в твоєму серці. Як ти й хотів, вона побачила вас із білявкою, але кинувши в твій бік єдиний зневажливий погляд, з привітною усмішкою погодилась на танець з вродливим, ще не дуже вмілим, але старанним юнаком, який повністю заполонив її увагу. А потім ще хтось, і ще... Вона була життєрадісна і повна світла і більше жодного разу не звернула на тебе уваги. Їй було байдуже. Вона була дуже щаслива. Без тебе.

Твоєму розпачу не було меж, особливо в кінці вечора, коли ти зрозумів, що все для тебе безнадійно. Цього разу ти не провів білявку додому... Не згадав про неї і на наступний день, тиждень, два... Вона телефонувала тобі десятки разів, ти не брав слухавку, не відповідав на повідомлення, листи. Білявка не знаходила собі місця, впала в розпач, щодня ридала. Тоді було байдуже. Тебе оповила безмежна туга і тобі було всеодно, що її теж.

Коли тебе трохи попустило і ти врешті вийшов на двір, то десь у випадковому місці побачив розбиту горем білявку. З синяками під очима та червоними білками. Далео не вперше переступивши через гордість, вона підійшла до тебе, а ти просто запитав чого їй треба... Бідолаха кинулася бігти в невідомому напрямку. Наступного дня її знайшли бездиханну... з затиснутими пігулками в лівій руці.

...

Тебе ніхто не любить, бо ти негідник.